Вихід з кооперативу, зареєстрованого на тимчасово окупованій території, перетворився для киянина на справжню юридичну пастку. Три судові інстанції поспіль сказали: обраний спосіб захисту не працює. А іншого позивач, схоже, просто не мав. Розбираємося в деталях справи № 916/3893/25, яку Верховний Суд розглянув 9 липня 2026 року.
Давайте одразу до суті. Уявіть собі ситуацію: ви – член обслуговуючого житлово-будівельного кооперативу, який зареєстрований у Криму ще з 2006 року. Після окупації півострова кооператив фактично зник із правового поля України – не проводить зборів, не ухвалює рішень, не виходить на зв’язок. А ви тим часом переїхали до Києва, живете звичайним життям, але в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань досі значитеся учасником організації з окупованої території.
Саме в такій ситуації опинився позивач у цій справі. І вирішив діяти.
Спершу він написав заяву про вихід з кооперативу, нотаріально засвідчив підпис і звернувся до приватного нотаріуса для проведення реєстраційної дії – зміни відомостей про юридичну особу. Нотаріус, однак, відмовив. Підстава – пункти 1 та 4 частини першої статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань». Якщо перекласти з юридичної мови: заяву подано особою без належних повноважень, та ще й бракує документів.
Що залишалося робити? Позивач пішов до суду.
Він заявив дві вимоги. Перша – визнати припиненими правовідносини його участі як члена кооперативу. Друга – покласти на державного реєстратора обов’язок здійснити реєстраційну дію про виключення зі складу кооперативу. Логіка зрозуміла: якщо кооператив мовчить і жодних зборів не скликає, нехай суд поставить крапку в цій історії.
Але і Господарський суд Одеської області, і Південно-західний апеляційний господарський суд у позові відмовили. Аргументація – двоповерхова.
По-перше, обраний спосіб захисту є неефективним. Чому? Бо навіть якщо суд визнає правовідносини припиненими, це рішення не можна буде використати для внесення змін до реєстру. Річ у тім, що пункт 2 частини першої статті 25 згаданого вище Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» містить вичерпний перелік судових рішень, на підставі яких проводяться реєстраційні дії. Там є рішення про визнання недійсними рішень засновників, про скасування реєстраційних дій, про зобов’язання вчинити реєстраційні дії. А от рішення про визнання правовідносин припиненими – немає.
Коротше кажучи, позивач отримав би папірець із гарним формулюванням, але без жодного практичного ефекту. Саме цього і вимагає принцип ефективності судового захисту – рішення має реально поновлювати порушене право, а не створювати ілюзію захисту. Така позиція неодноразово висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.
По-друге, кооператив виявився неналежним відповідачем за другою вимогою. Від нього вимагали дій, які має вчиняти державний реєстратор, а не сам кооператив. Тобто позивач стукав не в ті двері.
Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу, повністю погодився з колегами. І додав кілька важливих штрихів.
Скаржник посилався на принцип безперешкодного виходу з кооперативу, закріплений у статтях 4 та 13 Закону України «Про кооперацію». Мовляв, держава гарантує право вийти – то чому суд не допомагає? Але Верховний Суд нагадав: суд не може втручатися у виключну компетенцію органів юридичної особи. Питання про вихід з кооперативу вирішують загальні збори, а не Феміда. Судове рішення про відмову в позові не порушує принципу безперешкодного виходу – воно лише констатує, що обраний інструмент не годиться для досягнення мети.
Крім того, позивач наполягав: якщо суд вважає спосіб захисту неефективним, то хай сам і підкаже, який спосіб був би правильним. І тут Верховний Суд нагадав важливу деталь. Частина друга статті 5 Господарського процесуального кодексу України дає суду право, а не обов’язок визначати ефективний спосіб захисту. Суд може це зробити, але не зобов’язаний. Тож фраза «суд не підказав» – не аргумент для скасування рішення.
Окремо варто згадати клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Позивач стверджував, що справа містить виключну правову проблему: як бути тисячам людей, чиї кооперативи та інші юридичні особи залишилися на окупованих територіях, а вони самі – ні? Верховний Суд клопотання відхилив, зазначивши, що заявник не довів ані кількісного, ані якісного критерію виключної правової проблеми. Простіше кажучи – не показав, що суди масово плутаються в цьому питанні і що без втручання Великої Палати хаос у практиці неминучий.
Людина хотіла одного – щоб її прізвище зникло з реєстру поруч із назвою кооперативу, який фактично не існує в українському правовому полі. І вона мала для цього вагомі підстави: ризики фінансового моніторингу, потенційні проблеми з банками, репутаційні загрози. Але суди всіх трьох інстанцій сказали: спосіб обрано неправильно, а підказувати правильний ми не зобов’язані.
Ця справа – яскравий приклад того, як у праві недостатньо просто мати рацію. Потрібно ще й правильно сформулювати вимогу, яка не просто красиво звучить, а реально спрацює після отримання рішення на руки. Бо судове рішення – це не декларація, а інструмент. І якщо інструмент не підходить до замка, двері не відчиняться, скільки б ви не наполягали на своєму праві увійти.