Касаційна скарга – це та остання процесуальна можливість, коли сторона захисту намагається переконати суд, що попередні інстанції припустилися фатальних помилок. Але що відбувається, коли Верховний Суд не знаходить цих помилок? Давайте розберемо реальну справу, де захист використав чи не весь арсенал аргументів – і майже всі вони виявилися безпідставними.
29 липня 2026 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду розглянула справу № 127/12323/22 за обвинуваченням чоловіка у вчиненні тяжких злочинів проти статевої недоторканості дітей. Йшлося про ч. 3 і ч. 4 ст. 152 Кримінального кодексу України (зґвалтування, в тому числі щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років), а також ч. 1 і ч. 3 ст. 301-1 КК України (виготовлення та зберігання дитячої порнографії). Вирок – 15 років позбавлення волі.
Захисник подав касаційну скаргу і просив повністю закрити кримінальне провадження. Його доводи варті окремої уваги – не тому, що вони переконливі (суд визнав протилежне), а тому, що вони показово відображають типову тактику захисту у складних справах.
Що намагався довести захисник
Перший і, мабуть, найсміливіший аргумент стосувався строків досудового розслідування. Захисник наполягав: його підзахисний набув статусу підозрюваного не 29 грудня 2021 року (коли йому офіційно вручили повідомлення про підозру), а значно раніше – ще 8 листопада 2021 року, коли його фактично затримали працівники поліції. Звідси висновок: строки розслідування закінчилися, і провадження треба закривати на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України.
Звучить логічно? На перший погляд – так. Але КПК України чітко розмежовує: статус підозрюваного виникає або з моменту вручення письмового повідомлення про підозру (статті 276–278 КПК), або з моменту затримання за підозрою у вчиненні злочину. Внесення відомостей до ЄРДР чи проведення будь-яких процесуальних дій щодо особи – само по собі не робить її підозрюваною. Суд це підкреслив окремо.
До того ж, як з’ясувалося, 29 грудня 2021 року чоловіка затримали на підставі ухвали слідчого судді про обрання запобіжного заходу – а не в межах якогось іншого, більш раннього затримання. Тож строки було дотримано, і підстав для закриття провадження не виникло.
Обшук, «плоди отруєного дерева» і нічні чергування
Другий великий блок аргументів стосувався обшуку, проведеного 9 листопада 2021 року. Захист стверджував: обшук – незаконний, отже всі отримані докази – недопустимі. Класична доктрина «плодів отруєного дерева».
Але тут важливий нюанс. Обшук проводили в порядку ч. 3 ст. 233 КПК України – тобто як невідкладний, без попередньої ухвали слідчого судді. І це допускається, коли існує реальна загроза знищення речових доказів. Що зробив слідчий одразу після обшуку? Невідкладно звернувся до слідчого судді – і той своєю ухвалою від 9 листопада 2021 року визнав дії правомірними та надав дозвіл.
Апеляційний суд, перевіряючи цей довід, спирався на правову позицію об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 7 жовтня 2024 року (справа № 466/525/22). Суть її проста: невідкладний обшук можливий, коли є ризик втрати доказів. У цій справі такий ризик був.
Був ще один дотепний аргумент: мовляв, слідчий, який проводив обшук, не мав на це повноважень, бо начальник слідчого відділення «посеред ночі був відсутній на робочому місці». Суд відреагував стримано: в матеріалах провадження є постанова про групу слідчих, куди входить цей слідчий. А твердження про відсутність начальника – лише припущення, не підкріплене жодними доказами.
Чому не допитали слідчого і понятих
Окремо захист наполягав: суд безпідставно відмовив у допиті слідчого та понятих, чим порушив принцип змагальності.
Колегія суддів пояснила: слідчий не є належним джерелом доказів для встановлення обставин набуття особою статусу підозрюваного. Його допит фактично був би спрямований на оцінку власних же процесуальних дій – а це вже виходить за межі допустимого. Поняті ж залучалися виключно для засвідчення порядку обшуку, і обставини, про які клопотав захист, їм у принципі не могли бути відомі.
Повторний допит дитини: де проходить межа
Мабуть, найбільш чутливий момент усієї справи. Захист вимагав повторного допиту неповнолітньої потерпілої. Суд першої інстанції відмовив – і апеляція з цим погодилася.
Чому? Тут зійшлися два фактори. По-перше, дівчину вже допитували за участю захисника обвинуваченого, і сторона захисту мала всі можливості реалізувати свої процесуальні права. По-друге – і це головне – експерти попередили про ризик ретравматизації. Повторне відтворення обставин сексуального насильства могло завдати серйозної шкоди психічному здоров’ю дитини.
Кримінальний процесуальний кодекс України не існує у вакуумі – він має враховувати міжнародні зобов’язання держави щодо захисту найкращих інтересів дитини. І в цьому випадку баланс схилився саме в бік захисту потерпілої, а не розширення прав сторони захисту.
Часткове скасування вироку: чи мав право апеляційний суд
Це, кстати, окрема цікава колізія. Захисник стверджував: якщо апеляційний суд скасовує вирок – нехай навіть частково – він зобов’язаний ухвалити новий вирок у повному обсязі. Мовляв, не може бути ситуації, коли одночасно існують два судові рішення.
Але п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК України прямо передбачає право апеляційного суду скасувати вирок повністю або частково та ухвалити новий вирок. Жодної колізії тут немає – суд діяв у межах наданих законом повноважень.
Так само не знайшов підтримки й аргумент про те, що апеляційний суд зобов’язаний був повторно дослідити всі докази. Частина 3 ст. 404 КПК України каже: повторне дослідження – лише за наявності передбачених законом підстав. Сам факт ухвалення нового вироку такою підставою не є.
Несподіваний поворот
І ось тут – увага – відбулося те, чого сторона захисту, ймовірно, не очікувала. Верховний Суд застосував ч. 2 ст. 433 КПК України і вийшов за межі касаційних вимог. Не на користь засудженого, але й не на шкоду.
З’ясувалося, що апеляційний суд припустився помилки в кваліфікації одного з епізодів. За епізодом від 26 червня 2018 року дії чоловіка кваліфікували за ч. 4 ст. 152 КК України як зґвалтування, вчинене повторно. Однак цей епізод був першим у хронології – тож ознака повторності тут була зайвою. Суд виключив це посилання з мотивувальної частини, що, втім, не вплинуло на остаточне покарання – 15 років позбавлення волі.
Касаційну скаргу залишили без задоволення. Вироки першої та апеляційної інстанцій – з незначною технічною поправкою – залишилися в силі.