Касаційне оскарження вироку у кримінальних провадженнях – це та межа, за якою шанси змінити ситуацію майже вичерпані. І коли йдеться про вирок у 15 років позбавлення волі за зґвалтування дітей та виготовлення дитячої порнографії, кожен аргумент захисту набуває особливої ваги. Помилка суду на цьому етапі може коштувати людині свободи – або, навпаки, дозволить уникнути відповідальності тому, хто її справді заслуговує.
Саме таку справу розглядав Верховний Суд 29 липня 2026 року. Йшлося про долю чоловіка, якого визнали винним одразу за кількома статтями Кримінального кодексу України: ч. 3, 4 ст. 152 (зґвалтування) та ч. 1, 3 ст. 301-1 (дитяча порнографія). Адвокат подав касаційну скаргу і просив скасувати обидва вироки та закрити провадження. Давайте розберемося, що із цього вийшло і чому аргументи захисту не спрацювали.
Що встановили суди
Спершу – трохи про суть справи. За матеріалами провадження, чоловік упродовж 2018-2021 років вчиняв дії сексуального характеру щодо двох дівчат, одна з яких на момент першого епізоду була малолітньою – тобто не досягла 14 років. Усе це відбувалося або в приміщенні, або в його автомобілі Daewoo Lanos. Крім того, він знімав одну з потерпілих на відео порнографічного змісту, а згодом зберігав ці файли разом з іншими подібними матеріалами на ноутбуці – загалом 38 об’єктів дитячої порнографії.
Вінницький міський суд у листопаді 2025 року визнав чоловіка винним і призначив остаточне покарання – 15 років позбавлення волі, поглинувши менш суворі покарання більш суворим за сукупністю злочинів. Також суд частково задовольнив цивільні позови потерпілих: по 300 000 гривень моральної шкоди кожній. Плюс – три роки заборони на роботу з дітьми.
Апеляційний суд у січні 2026 року переглянув справу і виправив кваліфікацію за окремими епізодами, проте строк залишив тим самим – 15 років. Саме після цього захист пішов до касації.
Ключових аргументів у адвоката було п’ять – і всі вони стосувалися не фактичних обставин (це не предмет касаційного перегляду), а процедурних порушень. Іншими словами, захист намагався довести, що навіть якщо злочини мали місце, доведені вони були з порушенням закону.
Строки досудового розслідування: коли особа стає підозрюваною
Чи не найсміливіший аргумент стосувався закриття провадження через закінчення строків досудового розслідування. Логіка захисту була такою: чоловік набув статусу підозрюваного не 29 грудня 2021 року, коли йому вручили письмове повідомлення про підозру, а ще 8 листопада – коли його нібито фактично затримали працівники поліції. Або, як мінімум, 9 листопада – коли внесли відомості до ЄРДР. Якщо так, то строки спливли, і це підстава для закриття справи за п. 10 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України.
Проте Верховний Суд виявився категоричним. Статус підозрюваного – це не абстрактне поняття, а чітко визначений законом момент. За статтями 42, 276-278 КПК України, особа набуває його або після вручення письмового повідомлення, або після затримання за підозрою у вчиненні злочину. Внесення відомостей до ЄРДР чи проведення будь-яких слідчих дій автоматично не робить людину підозрюваною.
А що з фактичним затриманням 8 листопада? Суд подивився на протокол затримання. У ньому чітко зафіксовано: чоловіка затримали 29 грудня 2021 року о 17:30 на підставі ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу – тримання під вартою. Того ж дня вручили і повідомлення про підозру. Тож строки дотримано, підстав для закриття немає.
Обшук без ухвали: законно чи ні
Другий потужний аргумент – недопустимість обшуку житла, проведеного 9 листопада 2021 року. Захист наполягав: не було правових підстав для невідкладного обшуку, а слідчий нібито не мав повноважень. Якщо це так, то протокол обшуку і всі похідні докази мали б бути визнані недопустимими за доктриною «плодів отруєного дерева».
І ось тут криється цікавий процесуальний момент. Обшук провели за ч. 3 ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України – тобто у невідкладному випадку, коли існувала реальна загроза знищення речових доказів. Критично важливо: одразу після цього слідчий звернувся до слідчого судді, і той ухвалою від 9 листопада 2021 року визнав дії правомірними. А згодом, 24 листопада, ще й додатково роз’яснив мотиви свого рішення.
Апеляційний суд до того ж правильно послався на позицію об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 7 жовтня 2024 року у справі № 466/525/22. У тій постанові якраз ішлося про те, що невідкладний обшук є законним, коли є реальна загроза втрати або знищення доказів. Щодо «неуповноваженої особи» – у матеріалах справи наявна постанова про групу слідчих, до якої входить той самий слідчий. А твердження адвоката, що начальник слідчого відділу посеред ночі був відсутній на роботі, Суд визнав звичайним припущенням, не підкріпленим жодними доказами.
Чому не допитали слідчого, понятих і потерпілу повторно
Захист активно просив про допит слідчого та понятих – мовляв, це допомогло б встановити, коли саме чоловіка фактично затримали. Суди відмовили. І Верховний Суд із цим погодився, пояснивши логіку відмови.
Коли адвокат просить допитати слідчого про обставини набуття особою статусу підозрюваного, він фактично пропонує слідчому оцінити власні процесуальні дії. А слідчий для цього не є належним джерелом доказів. Поняті ж були залучені виключно для засвідчення порядку проведення обшуку – і не більше.
Окремої уваги заслуговує ситуація з відмовою у повторному допиті неповнолітньої потерпілої. Тут суди керувалися не лише процесуальними нормами, а й принципом найкращих інтересів дитини. Психологічна експертиза чітко вказала: повторне відтворення обставин сексуального насильства несе ризик ретравматизації і може завдати шкоди психічному здоров’ю дівчини. При цьому її вже допитали за участю захисника, який мав змогу ставити запитання. А обвинувачений, до речі, відмовився ознайомитися з технічним записом цього допиту. Тож порушення права на захист тут немає.
Частковий вирок апеляції – це законно
Захист стверджував, що апеляційний суд не мав права скасовувати вирок лише в частині й ухвалювати новий вирок тільки щодо окремих епізодів. Це, мовляв, створило ситуацію правової невизначеності, коли одночасно існують два судових рішення.
Верховний Суд спростував цей аргумент прямою вказівкою на закон. Пункт 3 ч. 1 ст. 407 КПК України прямо дозволяє апеляції скасувати вирок частково й ухвалити в цій частині новий. Жодної процесуальної колізії не виникає, і жодної правової невизначеності теж. Апеляція виправила помилки в кваліфікації – і це її повноваження.
Не знайшов Суд порушень і в тому, що апеляція не досліджувала докази повторно. Частина 3 ст. 404 КПК України обумовлює, коли таке дослідження потрібне. Сам факт ухвалення нового вироку не зобов’язує апеляційний суд заново переглядати весь масив доказів, уже безпосередньо досліджених місцевим судом.
Єдине виправлення – за ініціативою Суду
І все ж одну неточність касація виправила. Причому зробила це за власною ініціативою, скориставшись правом вийти за межі касаційних вимог, якщо це не погіршує становище засудженого (ч. 2 ст. 433 КПК України).
За епізодом від 26 червня 2018 року апеляційний суд безпідставно вказав, що злочин вчинено повторно. Але ж це був перший епізод у хронології подій – кваліфікуюча ознака повторності до нього просто не могла застосовуватися. Верховний Суд виключив це посилання з мотивувальної частини апеляційного вироку. На строк покарання це не вплинуло – 15 років залишилися без змін.
У решті все залишилося як було: касаційна скарга – без задоволення, вирок міського суду – без змін, апеляційний вирок – із тим єдиним уточненням. Постанова Верховного Суду набрала законної сили негайно після проголошення і оскарженню не підлягає.
Справа № 127/12323/22 – це добра ілюстрація того, чим насправді є касаційне оскарження вироку. Не другим шансом переконати суд у невинуватості, не переглядом фактів, а сухою перевіркою юридичної чистоти вже ухвалених рішень. І коли доказова база зібрана без порушень, а судовий розгляд відповідав процесуальним стандартам, навіть найенергійніший захист не зможе переконати касацію у зворотному.