Уявіть: вас запрошують уточнити дані, а натомість залишають на ніч прикутим до драбини. Саме так, за версією слідства, вчинив співробітник одного з районних ТЦК на Закарпатті. Тепер справа про катування військовозобов’язаного у ТЦК пішла до суду – і це не просто гучний заголовок, а кримінальне провадження з цілком конкретними наслідками.
Правоохоронці вже скерували обвинувальний акт. Фігурант – службовець тимчасового мобілізаційного пункту. Якщо коротко, то події розгорталися у березні 2026 року. За даними слідства, чоловік не просто перевищив повноваження, а вдався до дій, які Кримінальний кодекс України кваліфікує однозначно.
Що сталося тієї ночі
Слідство відтворило картину досить детально. Військовозобов’язаного доставили на територію об’єкта. Далі, як стверджує обвинувачення, співробітник пункту вирішив, що просто замкнутих дверей недостатньо. Аби потерпілий гарантовано нікуди не подівся до ранку, його прикували кайданками до металевої драбини.
Фактично людину на всю ніч позбавили можливості рухатися – у незручній позі, без жодної на те законної підстави. Це не дисциплінарний проступок і не «надмірна старанність». Такі речі мають чітке юридичне визначення.
Тут важливий момент: стаття 127 Кримінального кодексу, за якою кваліфікували дії, називається «Катування». Закон трактує це як умисне заподіяння сильного фізичного болю або страждань із метою примусити людину до певних дій. У цьому випадку метою, схоже, було змусити залишитися в пункті. Виконавець, за версією слідства, діяв як представник влади – тобто особа, яка мала б охороняти права, а не порушувати їх.
Потерпілий провів кілька годин у абсолютно безпорадному стані. Кожен рух завдавав болю, а психологічний тиск від такого поводження важко навіть уявити. Саме ця тривалість і умисність перетворюють ситуацію зі «службового конфлікту» на кримінальне катування. І коли йдеться про військовозобов’язаного, який перебував у ТЦК, це створює небезпечний прецедент – показує, що навіть у формально контрольованому середовищі можуть відбуватися речі, несумісні з людською гідністю.
Як збирали докази
Такі справи часто розвалюються через брак доказів, але тут усе інакше. Працівники Державного бюро розслідувань підійшли до роботи системно. По-перше, вони опрацювали записи з нагрудних реєстраторів поліцейських. Це ті самі камери, які фіксують усе під час виконання службових обов’язків.
Крім відео, опитали самого потерпілого. Його свідчення – ключова частина доказової бази. Допитали й свідків, які могли щось бачити чи чути тієї ночі. Окремо долучили представників Офісу Омбудсмана – інституції, яка якраз і слідкує за дотриманням прав людини в таких місцях.
До матеріалів справи потрапила службова документація. Її вилучили, аби перевірити, чи намагався хтось «підчистити» сліди. Коли доказів достатньо, справа не зависає на роки. Її передають до суду – що й відбулося. І це важливий сигнал: правоохоронці показали, що готові розбиратися до кінця, навіть якщо фігурант носить форму. Жоден нагрудний знак не рятує від кримінальної відповідальності, якщо вчинок підпадає під статтю про катування.
Крім того, у матеріалах справи зафіксовано повну картину подій. Слідчі ДБР не обмежилися допитом лише тих, хто був на місці, а опрацювали кожну деталь. Це дало змогу виключити версії про «випадковість» чи «необхідну оборону». Коли людину приковують до драбини на години – це системна дія, що має ознаки катування, і жодні виправдання тут не спрацюють.
Що загрожує обвинуваченому
Стаття, за якою кваліфікували дії, – частина 1 статті 127 ККУ – передбачає покарання у вигляді позбавлення волі. Санкція тут досить сувора: до шести років за ґратами. Варто розуміти, що це максимальна межа, і яким буде реальний вирок, залежить від суду. Втім, сама кваліфікація як «катування» свідчить про серйозність ставлення до цієї справи.
Зазвичай у таких випадках суд враховує все: особу обвинуваченого, наявність попередніх порушень, каяття. Але важливо інше – сама передача обвинувального акту до суду вже є сигналом. Не кожен факт насильства чи перевищення повноважень доходить до такого етапу.
До речі, максимальний термін – це не єдине, чим ризикує обвинувачений. Сам факт судимості за катування ставить хрест на будь-якій кар’єрі в держорганах, а також тягне за собою додаткові обмеження. Суспільний осуд у таких справах часто не менш болючий, ніж вирок суду. І це теж частина відповідальності.
Чому ця справа показова
Кожна така історія – не просто про конкретного працівника, який перетнув межу. Вона про систему, яка деколи дозволяє собі забувати, що навіть в умовах воєнного стану закон один для всіх. Військовозобов’язаний не перестає бути людиною, чиї права захищені Конституцією та міжнародними нормами.
Коли слідство не обмежується доповідними записками, а йде шляхом опитування свідків, вилучення документів, аналізу відео – це правильний алгоритм. Він показує, що безкарність не є нормою. І навіть якщо злочин скоєно на території режимного об’єкта, це не зупиняє розслідування.
Судовий процес ще попереду. Обвинувачений має презумпцію невинуватості, і остаточне слово залишається за судом. Але сам факт того, що справа дійшла до цієї стадії, змінює уявлення про невідворотність покарання. Принаймні для тих, хто вважає, ніби кайданки й драбина – це «дієвий метод».
Історія з ТЦК на Закарпатті – нагадування про те, що катування не має строку давності в моральному сенсі, а в юридичному тягне за собою цілком реальні роки ув’язнення. Слідство свою роботу завершило. Рішення тепер за судом.