Ви коли-небудь замислювалися, чому посилання на необхідну оборону іноді не рятує від кримінальної відповідальності? Ситуація, яку розглядав Верховний Суд у справі № 701/1167/23, – яскравий приклад того, як грань між самозахистом і злочином може виявитися набагато тоншою, ніж здається на перший погляд.
Уявіть собі: серпень 2023 року, село Іваньки на Черкащині. До домоволодіння приїжджають працівники «Уманських енергетичних мереж» – звичайна перевірка, рутинна робота. Проте замість спокійного виконання службових обов’язків ситуація переростає в конфлікт із дерев’яною палицею, ударами та, зрештою, кримінальною справою.
Що саме сталося того дня? За матеріалами справи, чоловік дістав із власного автомобіля держак для лопати й почав завдавати ударів потерпілому – в ліве стегно (два удари), у живіт, ліве плече та кисть лівої руки. Це відбувалося в присутності інших працівників обленерго. Потерпілий отримав легкі тілесні ушкодження і, що важливо, тримав у руках лише папку з документами.
Суд першої інстанції – Маньківський районний суд Черкаської області – визнав чоловіка винним за частиною 4 статті 296 Кримінального кодексу України. Це хуліганство із застосуванням предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень. Вирок: 5 років позбавлення волі, але на підставі статті 75 Кримінального кодексу України засудженого звільнили від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки. Також із нього стягнули матеріальну шкоду – трохи більше тисячі гривень – та 5000 гривень моральної шкоди.
Черкаський апеляційний суд залишив вирок без змін. І ось справа дійшла до Верховного Суду.
Головний аргумент захисту: я оборонявся
Засуджений наполягав, що перебував у стані необхідної оборони. Мовляв, на нього напали близько десяти чоловіків, озброєних залізним приладдям, а потерпілий і сам розмахував то палицею, то косою. Логіка проста: якщо була необхідна оборона – кримінальну справу треба закривати.
Але давайте розберемося, що таке необхідна оборона з погляду закону.
Стаття 36 Кримінального кодексу України каже: це дії, вчинені для захисту своїх прав та інтересів від суспільно небезпечного посягання, шляхом заподіяння шкоди нападнику. Шкода має бути необхідною і достатньою, щоб негайно припинити посягання.
Звучить начебто просто. Але є нюанс. І він став вирішальним у цій справі.
Хто перший почав – той і винен
Верховний Суд нагадав принципову річ: людина не може посилатися на необхідну оборону, якщо насильство спровокувала вона сама. Іншими словами, якщо ви першим схопили палицю й побігли бити – не розповідайте потім про самозахист. Суд так і висловився: спровоковане насильство не можна вважати «посяганням» у розумінні статті 36 КК.
А що показали свідки? П’ятеро осіб – усі послідовно, без суперечностей – підтвердили: саме засуджений першим витягнув держак із машини й почав бити потерпілого. Той у цей момент стояв із папкою для документів. Жодної коси, жодного залізного приладдя. Дані свідків повністю узгоджувалися з протоколами слідчих експериментів та висновками експертизи щодо локалізації й характеру ушкоджень.
Тут важливий момент, який Суд підкреслив окремо: коли визначальним у поведінці людини є не захист, а бажання розправитися з опонентом – це вже не оборона. Це звичайний злочин. І кваліфікувати такі дії треба на загальних підставах.
До речі, застосування палиці в публічному місці, у присутності працівників обленерго, які виконували свої службові обов’язки, лише підтвердило хуліганський мотив. Людина прагнула продемонструвати зневагу до суспільних норм і вирішити спір насильством – класична картина для статті 296 КК.
А де ж речовий доказ?
Окремий аргумент захисту стосувався відсутності в матеріалах справи тієї самої палиці. Засуджений стверджував, що вирвав її з рук потерпілого – мовляв, це була зброя нападника, а не його власна.
Але й тут усе виявилося не так, як хотілося б стороні захисту. Правоохоронці цю палицю не вилучали – ні під час огляду місця події, ні під час обшуків. А раз предмет не вилучали процесуально – немає підстав долучати його як речовий доказ. Факт використання палиці суди довели іншими доказами: показаннями свідків, протоколами слідчих експериментів, висновками експертизи. І цього виявилося достатньо.
Чому апеляція не переграла справу
Засуджений також скаржився, що апеляційний суд безпідставно відмовив у повторному дослідженні доказів. І знову – Верховний Суд пояснив просту, але важливу річ: повторне дослідження доказів – це право апеляційного суду, а не його обов’язок.
Стаття 404 Кримінального процесуального кодексу України дозволяє повторно досліджувати докази, якщо суд першої інстанції зробив це неповно або з порушеннями. Але сама по собі незгода з оцінкою доказів – не привід усе перегравати заново. Інакше апеляція перетворилася б на другий суд першої інстанції, а це суперечить самій ідеї апеляційного перегляду.
Ще один цікавий момент: засуджений намагався домогтися закриття кримінального провадження через те, що, на його думку, строки досудового розслідування закінчилися. Але пункт 10 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України містить чіткий виняток: це положення не застосовується, якщо йдеться про тяжкий злочин проти життя та здоров’я. А хуліганство за частиною 4 статті 296 КК – якраз такий випадок, адже здоров’я людини тут є додатковим об’єктом посягання. Суд неодноразово наголошував: поняття «злочини проти життя та здоров’я» не обмежується лише Розділом ІІ Особливої частини КК – воно охоплює й інші склади, де життя чи здоров’я виступають додатковим об’єктом.
Показання потерпілого: технічна помилка, яку виправили
Цікава деталь: суд першої інстанції справді припустився помилки – не відобразив у тексті вироку показання потерпілого, якого допитали в засіданні ще 10 квітня 2024 року. Виглядає як серйозне упущення, чи не так?
Апеляційний суд цей недолік повністю усунув: перевірив аудіозапис засідання, детально виклав свідчення потерпілого у своєму рішенні та оцінив їх разом з іншими доказами. Верховний Суд визнав: так, технічне упущення було. Але воно не вплинуло на справедливість судового розгляду в цілому, бо апеляція все виправила. До речі, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, суди вищих інстанцій можуть просто підтримати мотиви, наведені нижчими судами, без детального повторення кожного аргументу сторін – це не вважається порушенням права на справедливий суд.
14 липня 2026 року Верховний Суд постановив: вирок Маньківського районного суду та ухвалу Черкаського апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу засудженого – без задоволення. Постанова набрала законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.
Головний урок цієї історії простий і водночас важливий: необхідна оборона – це не магічне заклинання, яке автоматично звільняє від відповідальності. Якщо ви першим розв’язали насильство, жодні посилання на самозахист не спрацюють. Суд дивиться не на те, що людина розповідає про свої мотиви, а на те, що реально відбувалося – і хто насправді був агресором.