Постачальник «останньої надії» подав газ, а споживач спробував довести, що жодного договору між ними не було. У справі № 904/1809/24 Велика Палата Верховного Суду пояснила, чому такий підхід не працює і до чого він призводить.
Історія знайома багатьом у газовій галузі. Газ у трубу зайшов, лічильник намотав, а платити ніхто не поспішає. Апеляційний суд свого часу навіть підіграв боржнику, назвавши ці відносини позадоговірними. Мовляв, раз договір належно не оформили, то і штрафні санкції нараховувати не можна. Але все виявилося складніше.
Хто такий цей особливий постачальник
Йдеться про гравця, якого Кабінет Міністрів України визначає строком на три роки за результатами конкурсу. Його головна функція – тимчасово страхувати споживача, коли звичайний постачальник зник, збанкрутував або втратив ліцензію.
Коли звичайний постачальник зникає, споживач не повинен лишитися без газу. Тому існує механізм, який автоматично підхоплює його в реєстрі. Це відбувається на інформаційній платформі оператора ГТС, без заяв і підписів.
Закон України «Про ринок природного газу» прямо встановлює: такий постачальник не має права відмовити в укладенні договору. Але постачає газ лише на обмежений період – до 60 діб протягом календарного року.
Тут важливий момент: це тимчасовий рятівний круг, а не довгостроковий партнер. Споживач має швидко знайти собі іншого постачальника, інакше ризикує лишитися без газу.
У чому був спір
Товариство «Нафтогаз України» як постачальник «останньої надії» постачало газ оператору газорозподільної системи «Дніпрогаз» у серпні та вересні 2022 року. Основний борг перевищив 127 мільйонів гривень, а разом із пенею, 3% річних та інфляційними – понад 173 мільйони.
Суд першої інстанції стягнув основний борг повністю. А ось у нарахуваннях за вересень відмовив, бо вирішив, що рахунок споживачу вчасно не направили.
Апеляція пішла значно далі. Вона перекваліфікувала відносини з договірних на кондикційні, тобто визнала, що газ отримали без достатньої правової підстави. Наслідок вийшов неприємний для постачальника: стягнули лише вартість газу за правилами про безпідставне збагачення, а пеню, 3% річних та інфляційні відкинули.
Дві моделі, які не могли ужитися
Касаційний суд, передаючи справу до Великої Палати, описав два взаємовиключні підходи.
Перший – договірний. Договір вважається укладеним з моменту початку фактичного постачання газу. Споживач акцептує публічну оферту самим фактом споживання, коли іншого постачальника в нього немає.
Другий – кондикційний. Якщо в споживача була прострочена заборгованість або строк постачання перевищив 60 діб, то договір нібито не міг бути укладений. А отже, газ отриманий безпідставно, і стягнути можна лише його вартість за статтями 1212 і 1213 Цивільного кодексу України.
Безпідставне збагачення – це коли особа набула майно або зберегла його без законної підстави, договору чи іншого правочину. Але якщо договір є, ці правила вже не працюють, бо підстава очевидна.
Різниця в грошах величезна. За договірною моделлю стягують і борг, і пеню, і 3% річних, і інфляційні втрати. За кондикційною – лише вартість майна, та ще й не за ціною договору, а за іншим критерієм.
Як насправді укладається договір
Стаття 15 Закону України «Про ринок природного газу» говорить прямо: договір постачання між постачальником «останньої надії» і споживачем вважається укладеним з моменту початку фактичного постачання природного газу.
Тобто жодних підписів з обох сторін не потрібно. Постачальник робить публічну оферту автоматично, а споживач акцептує її тим, що просто споживає газ, не маючи іншого постачальника. Публічна оферта – це пропозиція укласти договір, звернена до всіх, а акцепт – згода на неї.
До того ж дата початку постачання фіксується в реєстрі постачальника на інформаційній платформі. Саме з цього моменту договір і вважається укладеним.
Судді наголосили: обмеження щодо 60 діб чи заборона укладати договір за наявності простроченої заборгованості не перетворюють ці відносини на позадоговірні. Якщо договір не припинили до кінця граничного строку, постачальник не зупинив подачу газу, а споживач далі його споживає без іншого постачальника – це все одно договір.
І ще одна важлива думка. Не можна дозволити споживачу використовувати ці норми недобросовісно. Інакше боржник опинився б у вигіднішому становищі, ніж той, хто вчасно платить.
Чому рахунок – не привід не платити
Окрема історія з рахунком на оплату. Перша інстанція вирішила, що без вчасно направленого рахунку нарахування за вересень стягувати не можна.
Із цим не погодилися. Рахунок на оплату – це документ інформаційного характеру. Він лише містить платіжні реквізити. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою і не звільняє від обов’язку платити.
До речі, 3% річних та інфляційні втрати – це не штраф, а плата за те, що боржник користується чужими грошима. Вони нараховуються на прострочену суму за статтею 625 Цивільного кодексу України.
Дані про обсяг і ціну газу є на інформаційній платформі оператора ГТС і доступні споживачу. Тож оплатити вересневий газ потрібно було до 31 жовтня 2022 року включно.
Що вийшло на практиці
У підсумку суд скасував постанову апеляції повністю. Рішення першої інстанції залишили в силі в частині основного боргу, а відмову у стягненні штрафних сум скасували.
Тепер із «Дніпрогазу» на користь «Нафтогазу України» стягують понад 5 мільйонів гривень 3% річних, понад 9 мільйонів інфляційних втрат і понад 31 мільйон пені. І це додатково до основного боргу. Судові витрати за позов, апеляцію і касацію також поклали на відповідача.
Чому це важливо для всього ринку? Якщо визнати такі відносини позадоговірними, розрахунки за газ перетворилися б на хаос. Кожен боржник міг би сказати, що «договору не було», і платити лише частину. Це підірвало б стабільність газового ринку.
Це рішення фактично відступило від попередніх висновків Верховного Суду у справах № 917/1297/23 та № 917/692/24, які схилялися до кондикційного підходу. Тепер практика єдина: спожитий газ від постачальника «останньої надії» оплачується за договором, з усіма нарахуваннями.
Коли боржник наступного разу скаже, що «договору ж не було», варто згадати цю справу. Сам факт споживання газу без іншого постачальника вже створює договірні зобов’язання. І сховатися від них не вийде.