Справа № 648/1274/19 – це історія про те, як звинувачення у крадіжці розсипалося через недоведене право власності. Уявіть: ви живете з матір’ю, користуєтеся спільними речами, а потім вас звинувачують у викраденні однієї з них. Абсурд? Але саме так сталося з мешканцем Херсонщини, і лише Верховний Суд поставив у цій справі крапку.
Наприкінці грудня 2018 року чоловік узяв із домоволодіння, де він постійно проживав разом із матір’ю, гідрофор – насосну станцію «Aquatica» вартістю близько 1852 гривень. Річ нібито належала його родичці, яка й звернулася до поліції із заявою про крадіжку. Так з’явилося кримінальне провадження за ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України – таємне викрадення чужого майна.
Білозерський районний суд Херсонської області у квітні 2021 року визнав чоловіка винним. Вирок – 100 годин громадських робіт. Суд першої інстанції спирався на показання самого обвинуваченого, потерпілої, кількох свідків, а також на письмові докази: протоколи слідчих дій, висновок експерта. Здавалося б, усе логічно: є річ, є факт її зникнення, є особа, яка цю річ забрала.
Але захисник із вироком не погодився й подав апеляційну скаргу. І отут почалося найцікавіше. Херсонський апеляційний суд, повторно дослідивши докази, дійшов протилежного висновку: у діях обвинуваченого немає складу злочину. 21 жовтня 2021 року апеляційний суд скасував вирок і закрив кримінальне провадження. Прокурор, звісно, оскаржив це рішення – і справа № 648/1274/19 потрапила до Верховного Суду.
Ключове питання, яке довелося розв’язувати судам: чи справді викрадена річ була чужою для обвинуваченого? Це не просто юридична прискіпливість. За Кримінальним кодексом України, предметом крадіжки може бути лише чуже майно – тобто таке, на яке винний не має жодного права. Ні дійсного, ні навіть уявного. Якщо ви берете річ, яка належить вам або вашій сім’ї, – це не крадіжка за визначенням.
Обвинувачений і в суді першої інстанції, і в апеляції незмінно стверджував одне й те саме. Він постійно проживав зі своєю матір’ю в тому самому домоволодінні. Гідрофор перебував у їхньому спільному користуванні. І головне – ця річ ніколи не передавалася у власність потерпілої. Жодного разу.
Потерпіла, допитана апеляційним судом, фактично підтвердила позицію захисту. Вона пояснила, що її бабця – тобто мати обвинуваченого – лише обіцяла віддати їй цей гідрофор. Але обіцянка – це не передача права власності. Юридично річ так і залишилася в родині обвинуваченого. Виходить парадоксальна ситуація: потерпіла сама визнає, що майно їй не належало.
А де ж докази сторони обвинувачення? Прокурор, на якого Кримінальний процесуальний кодекс України покладає обов’язок доказування, не надав суду жодного документа, який би підтверджував перехід гідрофора у власність потерпілої. Ні договору купівлі-продажу, ні договору дарування, ні навіть розписки. Самі лише слова. А слів у кримінальному процесі недостатньо – потрібні факти.
Чесно кажучи, саме тут і криється корінь проблеми. Щоб довести крадіжку, сторона обвинувачення мусить передусім довести, що потерпілий справді був власником викраденого. Без цього руйнується вся конструкція обвинувачення, наче картковий будиночок. І у справі № 648/1274/19 прокурор цього фундаменту не заклав.
23 червня 2026 року Верховний Суд розглянув касаційну скаргу прокурора і залишив її без задоволення. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду підтвердила: апеляційний суд діяв правильно. Ухвала Херсонського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року залишена без змін.
Прокурор у касаційній скарзі наполягав, що апеляційний суд не допитав одного зі свідків і тому порушив рівність сторін. Мовляв, дослідили менше доказів, ніж перша інстанція, а висновок зробили протилежний. Верховний Суд із цим не погодився. Сторона обвинувачення сама не заявляла клопотання про допит цього свідка ні в першій, ні в апеляційній інстанції. Тож підстав для його допиту в апеляції просто не було.
Крім того, апеляційний суд дотримався вимог статей 370 та 419 Кримінального процесуального кодексу України. Він допитав обвинуваченого й потерпілу, дослідив усі письмові докази, ретельно перевірив кожен довід апеляційної скарги. Ухвала належно обґрунтована й умотивована – жодних процесуальних порушень Верховний Суд не виявив.
Є ще один важливий момент. Відповідно до ст. 373 КПК, обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях. Довести вину потрібно фактами, а не здогадками. У справі № 648/1274/19 сторона обвинувачення припустила, що гідрофор належить потерпілій, але не довела цього. Припущення не працюють у кримінальному процесі – це аксіома.
Коли ви стикаєтеся з обвинуваченням у крадіжці, перше, на що варто звернути увагу, – чи справді річ, яку ви нібито вкрали, є чужою. Якщо майно перебуває у спільному користуванні сім’ї, якщо воно не передавалося іншій особі за законом – склад злочину відсутній. Це не означає, що можна безкарно забирати будь-які речі. Але якщо право власності потерпілого не підтверджене належними доказами – обвинувачення приречене.
Верховний Суд у цій справі вкотре нагадав: завданням кримінального провадження є не лише покарання винних, а й захист невинуватих від безпідставного обвинувачення. Стаття 2 КПК формулює це гранично чітко – жоден невинуватий не має бути засуджений. Справа № 648/1274/19 доводить, що цей принцип працює на практиці, а не лише на папері.
Постанова Верховного Суду від 23 червня 2026 року остаточна й оскарженню не підлягає. Чоловік, який провів кілька років під тягарем кримінального переслідування через гідрофор за дві тисячі гривень, нарешті може зітхнути вільно. А ми отримали ще одне підтвердження простої істини: у праві деталі вирішують усе. Іноді одна-єдина недоведена обставина здатна перевернути всю справу з ніг на голову.