Чи можна притягнути водія до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 345 КК, якщо він наїхав на ногу поліцейському, але умислу на заподіяння шкоди не мав? Саме це питання стало центральним у справі № 461/1206/21, яку 16 липня 2026 року розглянув Верховний Суд. І відповідь на нього виявилася не на користь прокуратури.
Що сталося на вулиці Дорошенка
Уявіть спекотний вересневий день у центрі Львова. Водій автомобіля Range Rover рухається вулицею Дорошенка. Попереду – затор, швидкість невелика. Раптом – поштовх, ніби заднє колесо на щось наїхало. Водій зупиняється, дивиться в дзеркало і бачить: біля машини лежить велосипед, а поруч стоїть поліцейський.
Саме так описував події 2 вересня 2020 року ОСОБА_7 – водій, якого згодом звинуватили в умисному заподіянні тілесних ушкоджень працівнику правоохоронного органу.
Версія слідства була геть іншою. Водій нібито свідомо проігнорував вимоги поліцейських про зупинку – причому зробив це повторно. А коли побачив, що один із патрульних на велосипеді наблизився до його автівки, різко вивернув кермо праворуч і наїхав йому на ліву ступню. Потерпілий – інспектор патрульної поліції – отримав легкі тілесні ушкодження: забій м’яких тканин у ділянці гомілкового суглобу.
Кваліфікували дії за ч. 2 ст. 345 КК – умисне заподіяння тілесних ушкоджень працівнику правоохоронного органу у зв’язку з виконанням службових обов’язків.
Здавалося б, усе очевидно. Але Галицький районний суд м. Львова в грудні 2024 року виносить виправдувальний вирок. Апеляція залишає його без змін. Прокуратура йде до Верховного Суду – і програє втретє. Чому?
Що вимагає закон для засудження
Частина 2 статті 345 Кримінального кодексу України передбачає покарання за умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Санкція – до п’яти років обмеження або позбавлення волі.
Але тут є принциповий нюанс. Суб’єктивна сторона цього злочину – виключно умисел. Причому прямий: водій має усвідомлювати, що його дії заподіють шкоду саме поліцейському, і бажати цього. Без доведеного умислу немає складу злочину – хоч би якими були наслідки.
Колегія суддів Верховного Суду провела чітку межу. Порушення правил дорожнього руху за своєю природою – необережне діяння. Водій ставиться до наслідків із самовпевненістю або недбалістю, але не бажає їх настання. І спроба кваліфікувати звичайний дорожній інцидент за ч. 2 ст. 345 КК лише тому, що водій рухався без належної обачності, – це, як наголосив Суд, неприпустиме розширення меж Кримінального кодексу України.
Прогалини в доказах
Місцевий суд ретельно дослідив усі матеріали – і знайшов у них серйозні проблеми.
Найпомітніше – суперечності в показаннях. Потерпілий стверджував, що під’їхав до передніх правих дверей автомобіля. А свідок – його напарник – під час слідчого експерименту вказав, що потерпілий перебував навпроти заднього правого колеса. Для кримінального провадження такі розбіжності – не дрібниця.
Далі – питання з вікном. Потерпілий казав, що воно було привідчинене, тож він міг говорити з водієм. Напарник на відеозаписі слідчого експерименту наполягав: вікно було зачинене. Поняті не змогли однозначно підтвердити, що розібрали слова крізь зачинені вікна з увімкненим радіо.
Сам обвинувачений наполягав: його Range Rover мав подвійне скління та тонування, у салоні грала музика, працював клімат-контроль. Він не бачив поліцейського і не чув його вимог.
Розходилися свідчення і щодо механізму наїзду. Потерпілий описував, що автомобіль наїхав йому на ступню, після чого він відскочив і кинув велосипед, а машина наїхала на переднє колесо велосипеда. Напарник же стверджував, що побачив потерпілого вже на землі – його нога була під заднім колесом автомобіля.
І, нарешті, мотив. Прокуратура стверджувала: водій умисно наїхав на поліцейського, щоб уникнути адміністративної відповідальності за порушення ПДР. Штраф – 340 гривень. Невже людина з юридичною освітою ризикуватиме п’ятьма роками в’язниці заради такої суми? Суд резонно зауважив: сторона обвинувачення не запропонувала жодної логічної версії.
Ще одна красномовна деталь. Після наїзду водій не втік – зупинився і дочекався слідчо-оперативної групи. Якщо його метою справді було «недопущення блокування автомобіля», чому він не поїхав далі, коли велосипед поліцейського вже був пошкоджений?
Експертиза, яка розставила крапки над «і»
За клопотанням захисту суд призначив комплексну транспортно-трасологічну та автотехнічну експертизу. Проводили її фахівці Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз.
Висновок вийшов показовим. На місці події не виявили жодних слідових даних – ані слідів коліс, ані подряпин, ані осипів фарби чи ґрунту. На автомобілі Range Rover не знайшли пошкоджень, характерних для контакту з велосипедом у вертикальному положенні. На самому велосипеді – жодних ушкоджень від наїзду масивним транспортним засобом.
Допитані в суді експерти підтвердили: матеріали справи не містять доказів «різкого руху праворуч» – того самого умисного маневру, описаного в обвинувальному акті.
Прокурор у касаційній скарзі обурювався: експертизу провели через чотири роки після події, транспорт уже відновили. Але апеляційний суд заперечив: експерти досліджували не лише самі автівку й велосипед, а й протоколи огляду, фотознімки, відеозаписи, акт технічного стану – увесь масив матеріалів, зібраних одразу після інциденту. До того ж на автомобілі не виявили жодних слідів усунення пошкоджень.
Цікаво й те, що у справі не виявилося відеозаписів із нагрудних камер тих патрульних, які, за їхніми ж словами, спілкувалися з водієм і переслідували його. Були лише записи від іншого велопатруля, що прибув на місце вже після ДТП.
Що вирішив Верховний Суд
Касаційна скарга прокурора була об’ємною. Він посилався на істотні порушення Кримінального процесуального кодексу України, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, неповноту оцінки доказів.
Але Верховний Суд нагадав: касаційна інстанція не переоцінює докази. Вона перевіряє лише правильність застосування норм права. А в цій справі обидва попередні суди діяли в межах закону.
Окремо Суд розібрав претензії прокурора до апеляційного суду. Той, мовляв, формально переписав мотиви першої інстанції і не дослідив повторно відеозапис. Але Верховний Суд пояснив: за законом апеляція зобов’язана повторно досліджувати докази лише тоді, коли перша інстанція зробила це неповно або з порушеннями. У цій справі таких підстав не було. Ба більше – сам прокурор у засіданні апеляційного суду визнав, що підстав для повторного дослідження немає.
Ключовий висновок Верховного Суду варто навести майже дослівно: «Спроба обвинувачення кваліфікувати дорожній інцидент за ч. 2 ст. 345 КК лише на тій підставі, що водій рухався без належної обачності, є неприпустимим розширенням меж кримінального закону».
Інакше кажучи, між порушенням ПДР із необережними наслідками та умисним злочином проти особи – прірва. Підміняти одне іншим не можна.
Щоправда, один аргумент прокурора Суд визнав слушним. Місцевий суд справді не мав дорікати поліцейським за те, що ті не склали протокол про адмінправопорушення. Цей факт не перебуває в причинно-наслідковому зв’язку з інкримінованим злочином. Але загальну законність вироку цей недолік не підірвав.
Практичне значення постанови
Це рішення фіксує стандарт доказування у справах за ч. 2 ст. 345 Кримінального кодексу України. Обвинувачення не може обмежитися демонстрацією відеозапису, де автомобіль рухається в бік поліцейського. Потрібно довести умисел – свідоме спрямування машини на людину з бажанням завдати шкоди.
Окремий урок – для слідчих. Якість фіксації доказів на місці події має критичне значення. Відсутність слідів, суперечливі показання, зниклі відеозаписи з нагрудних камер – усе це стало фатальним для позиції обвинувачення.
І навпаки, активна позиція захисту, який домігся проведення комплексної експертизи, дала результат. Суд взяв до уваги експертну оцінку – навіть попри те, що формально експерти не змогли дати категоричну відповідь на всі поставлені запитання.
16 липня 2026 року Верховний Суд залишив касаційну скаргу прокурора без задоволення. ОСОБА_7 виправданий остаточно.