Чи може існувати шахрайство без потерпілого у кримінальному провадженні? Для більшості людей сама постановка такого питання звучить дивно. Адже якщо когось ошукали – має бути й той, кого ошукали. Але в юридичній площині все значно складніше, ніж здається на перший погляд. Саме це й довелося з’ясовувати Верховному Суду, коли він переглядав справу № 591/5513/16-к.
Історія почалася ще навесні 2016 року в Сумській області. Тодішній Битицький сільський голова та начальник юридичного відділу сільради вирішили підзаробити на довірі давнього знайомого. Схема, яку вони придумали, виявилася водночас простою і зухвалою.
У чому полягала афера
Сільський голова, знаючи, що його знайомий – підприємець, який шукає землю для горіхового саду, пообіцяв допомогти з оформленням ділянок. Йшлося про значні площі – понад 600 гектарів. За свої «послуги» посадовець запросив 200 доларів США за кожен гектар.
Підприємець, не маючи ані юридичної освіти, ані досвіду в земельних питаннях, повірив обіцянкам. Він не знав головного: сільський голова не мав жодних законних повноважень розпоряджатися більшістю із запропонованих земель. Частина ділянок належала державі й могла передаватися лише через аукціон, інша частина вже перебувала в оренді, а неуспадковані паї – в управлінні зовсім іншої компанії за чинним договором.
Іншими словами, посадовці продавали повітря. Те, чого не мали й ніколи не могли дати.
12 травня 2016 року все мало завершитися. Підприємець привіз гроші – понад 2,5 мільйона гривень – до відділення «ПриватБанку». У VIP-кімнаті для переговорів відбулася передача коштів. Але замість справжніх купюр там були імітаційні засоби: справою вже займалися правоохоронці. Одразу після отримання грошей обох фігурантів затримали.
Суди першої та апеляційної інстанцій: два різних погляди
Справа пройшла довгий шлях. Вищий антикорупційний суд у липні 2023 року визнав обох винними у закінченому замаху на шахрайство, вчиненому за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах. Йдеться про частину 2 статті 15 та частину 4 статті 190 Кримінального кодексу України. Кожному призначили по 5 років позбавлення волі, але звільнили від відбування покарання з іспитовим строком.
Прокуратура з таким м’яким вироком не погодилася. І в лютому 2026 року Апеляційна палата ВАКС скасувала вирок у частині покарання. Нове рішення: 3,5 роки реального позбавлення волі для сільського голови з конфіскацією майна та 3 роки – для юриста.
Ось тут і почалося найцікавіше.
Чому захист наполягав на відсутності шахрайства
Захисники подали касаційні скарги. Їхня головна лінія будувалася на кількох аргументах. По-перше, вони стверджували, що у справі немає потерпілого – а отже, немає й складу злочину. По-друге, наполягали на недопустимості доказів, зібраних під час негласних слідчих (розшукових) дій. І по-третє – на порушенні правил підслідності.
Аргумент про відсутність потерпілого звучав особливо гостро. Справді, підприємець не був визнаний потерпілим у процесуальному порядку. Більше того – він передавав не справжні гроші, а імітаційні купюри. Тож реальної майнової шкоди йому не завдали. Як же тоді можна говорити про шахрайство?
Верховний Суд дав на це чітку й розгорнуту відповідь.
Позиція Верховного Суду: головне – умисел
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду пояснила принципову річ: поняття потерпілого в кримінальному праві та кримінальному процесі – це не одне й те саме. У Кримінальному процесуальному кодексі України особа набуває статусу потерпілого за певною процедурою. Але жодна норма КПК не вимагає обов’язкової участі потерпілого для здійснення досудового розслідування чи судового розгляду.
Куди важливіше інше. Для кваліфікації дій за статтею 190 Кримінального кодексу України вирішальне значення має усвідомлення винним того факту, що він заволодіває чужим майном. Не має значення, чи знає він конкретно, кому це майно належить. Достатньо розуміння: «це не моє, я не маю на це жодного права».
Суд також наголосив: засуджені чудово усвідомлювали, що підприємець привіз понад 2,5 мільйона гривень. Сума узгоджувалася з попередніми домовленостями. Той факт, що замість справжніх купюр там виявилися імітаційні, не скасовує умислу на заволодіння чужими коштами в особливо великому розмірі.
Що з доказами: битва за негласні слідчі дії
Окрема драма розгорнулася навколо доказової бази. Суд першої інстанції визнав недопустимими протоколи негласних слідчих (розшукових) дій – аудіо-, відеоконтролю особи та зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж. Причина: дозвіл на їх проведення давав Апеляційний суд Полтавської області, а не Сумської, де мало б розслідуватися провадження.
Апеляційна палата ВАКС із цим категорично не погодилася. І Верховний Суд підтримав саме апеляційну інстанцію. Логіка проста: спершу слідчий суддя Апеляційного суду Сумської області вже відмовив у задоволенні аналогічних клопотань. Повторне звернення до того ж суду Кримінальний процесуальний кодекс України не вимагає. А головне – сторона захисту так і не змогла пояснити, яке саме фундаментальне право засуджених було порушене тим, що дозвіл на НСРД надав суддя з Полтави, а не з Сум.
Колегія суддів підкреслила: недотримання територіальної юрисдикції при зверненні з клопотанням про НСРД може бути підставою для відмови в його задоволенні, але не для автоматичного визнання доказів недопустимими, якщо права особи не постраждали.
А що ж із підслідністю
Ще один камінь спотикання – хто мав розслідувати справу. Первинно провадження відкрила Військова прокуратура Сумського гарнізону. Лише через півтора місяця, 9 червня 2016 року, Генеральний прокурор визначив підслідність за детективами НАБУ. Захист наполягав: усі докази, зібрані військовою прокуратурою до цього моменту, мають бути визнані недопустимими.
Верховний Суд відповів: ні. Специфіка корупційних злочинів вимагає блискавичного реагування. Передавати провадження іншому органу на початковому етапі означало б втратити можливість зафіксувати ключові зустрічі фігурантів. Крім того, точний розмір предмета злочину став відомий лише 12 травня – у день затримання. Саме тоді кваліфікацію змінили з ч. 3 на ч. 4 ст. 368 КК, і саме тоді з’явилися підстави для передачі справи до НАБУ. До речі, в період між 12 травня і 9 червня 2016 року військова прокуратура взагалі не проводила жодних слідчих дій – тобто фактично розслідування не здійснювала.
Фінал: свобода з випробуванням
Попри те, що Верховний Суд погодився з правильною кваліфікацією дій засуджених, у питанні покарання він став на бік захисту. Колегія суддів врахувала похилий вік сільського голови (79 років на момент розгляду), позитивні характеристики юриста, його участь у добровольчому формуванні територіальної оборони, наявність на утриманні двох малолітніх дітей.
Головне ж – злочин був незакінченим, реальних збитків ніхто не зазнав, а судовий розгляд тривав майже десять років. Усе це разом дозволило Суду зробити висновок: виправлення обох засуджених можливе без ізоляції від суспільства. Обом призначили покарання у виді позбавлення волі – 3,5 роки голові сільради та 3 роки юристу – але звільнили від його відбування з іспитовим строком на 3 роки. Конфіскацію майна скасували: за статтею 77 Кримінального кодексу України при звільненні з випробуванням це додаткове покарання не застосовується.
Постанова Верховного Суду від 28 липня 2026 року набула законної сили негайно після проголошення. Оскаржити її вже неможливо.