Коли кредитор подає заяву про відкриття справи про банкрутство, боржник часто хапається за рятівну соломинку – «спір про право». Мовляв, є невирішений судовий спір щодо боргу, тож про банкрутство не може бути й мови. Але чи завжди ця соломинка витримує? Верховний Суд у справі №910/11182/25 дав однозначну відповідь: ні, не завжди.
Давайте розберемо цю історію. Вона показова й допоможе зрозуміти, де проходить межа між справжнім захистом боржника і банальним зловживанням правом.
З чого все почалося
АТ «Ощадбанк» у вересні 2025 року подав до господарського суду заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ «Три О». Підстава – невиконання боржником зобов’язань за консорціумним кредитним договором, укладеним ще у 2006 році. Заборгованість сягнула понад 12 мільярдів гривень.
Боржник тим часом не сидів склавши руки. Ще в лютому 2025 року він подав заяву про відкриття процедури превентивної реструктуризації. А коли банк звернувся із заявою про банкрутство, компанія активно заперечувала: мовляв, є спір про право, є незавершена процедура превентивної реструктуризації, та й узагалі – кінцевий бенефіціарний власник боржника перебуває під санкціями.
Суди першої та апеляційної інстанцій відкрили провадження у справі про банкрутство. Боржник і ще один кредитор – ТОВ «Автопарк Центр» – подали касаційні скарги. І ось Верховний Суд сказав своє вагоме слово.
Три головні аргументи боржника – і чому вони не спрацювали
Перший аргумент – наявність спору про право. Боржник посилався на дві судові справи: в одній він просив визнати недійсним кредитний договір, в іншій – визнати зобов’язання за ним припиненими.
Здавалося б, класика: є позови, отже є спір, отже у відкритті провадження про банкрутство треба відмовити на підставі частини 6 статті 39 Кодексу України з процедур банкрутства. Але суд подивився глибше.
І виявив дивовижну річ. Той самий боржник, який в одних судах доводив, що кредитний договір недійсний, в іншій справі – про превентивну реструктуризацію – повністю визнавав свою заборгованість перед банком. Більше того, він власноруч включав цю заборгованість у плани реструктуризації. Причому робив це як до подання позовів, так і після.
Колегія суддів Верховного Суду застосувала доктрину venire contra factum proprium – заборони суперечливої поведінки. Якщо ви спочатку визнаєте борг, а потім біжите до суду доводити, що його не існує – це не добросовісний спір про право. Це спроба затягнути процес.
Крім того, Кодекс України з процедур банкрутства вимагає, щоб спір про право мав сутнісний, а не формальний характер. Проста наявність позову в реєстрі – ще не привід блокувати банкрутство. Треба, щоб цей позов справді ставив під сумнів існування, розмір чи структуру грошового зобов’язання. А тут ішлося лише про основну суму боргу за тілом кредиту, яку боржник сам же й визнавав.
Другий аргумент – незавершена процедура превентивної реструктуризації. Тут ситуація ще цікавіша. Процедуру відкрили 3 березня 2025 року. Граничний строк дії заходів захисту боржника за законом – шість місяців, тобто до 2 вересня 2025 року. І цей строк не можна продовжити.
Боржник не подав вчасно заяву про затвердження плану реструктуризації. Натомість 28 липня подав заяву про закриття процедури, а потім 1 вересня попросив залишити її без розгляду. І лише 2 вересня – в останній день дії захисту – подав заяву про крос-класове затвердження плану. Без жодного схвалення цього плану зборами кредиторів.
Верховний Суд чітко вказав: саме лише формальне подання заяви, яка не відповідає вимогам закону (зокрема, без протоколу зборів кредиторів), не продовжує дію заходів захисту. Інакше будь-який недобросовісний боржник міг би нескінченно блокувати відкриття справи про своє банкрутство.
Третій аргумент – санкції щодо кінцевого бенефіціарного власника. Боржник стверджував, що його кінцевим бенефіціаром є особа, до якої застосовано персональні санкції (блокування активів та зупинення виконання зобов’язань). А відтак – активи компанії теж під санкціями, і банкрутство неможливе.
Верховний Суд визнав: теоретично санкційні обмеження справді можуть поширюватися на активи компанії, яку контролює підсанкційна особа. Але тут є важливий нюанс. По-перше, сам факт такого контролю ще треба довести – а в цій справі реєстраційні дії щодо бенефіціара були скасовані наказом Міністерства юстиції. По-друге, і це головне – треба з’ясувати, чи не ініціюється банкрутство з метою виведення активів з-під санкцій.
Ключовий момент: ініціюючим кредитором у цій справі виступив державний Ощадбанк, а не якась сумнівна структура. Жодних ознак того, що процедура банкрутства використовується для обходу санкцій, суд не встановив.
Що це означає для кредиторів і боржників
Передусім – формальна наявність позову в суді більше не є автоматичним блокуванням банкрутства. Суди дивитимуться на суть спору і на поведінку сторін. Якщо боржник поводиться суперечливо – визнає борг в одному провадженні й заперечує в іншому – це зіграє проти нього.
Друге – процедура превентивної реструктуризації має чіткі часові межі. Шість місяців – і захист припиняється автоматично. Продовжити його можна лише шляхом подання повноцінної заяви про затвердження плану реструктуризації з усіма необхідними додатками. Сама лише імітація активності не спрацює.
І третє – санкції щодо бенефіціара не є абсолютною перепоною для банкрутства компанії. Особливо коли кредитором виступає державний банк, а не пов’язана з агресором структура.
Верховний Суд залишив касаційні скарги без задоволення, а рішення попередніх інстанцій – без змін. Провадження у справі про банкрутство ТОВ «Три О» триває. І цей прецедент, без сумніву, стане орієнтиром для десятків подібних справ, де боржники намагаються сховатися за формальним «спором про право».