У ніч на 21 серпня безпілотники атакували село Лебяже Чугуївського району Харківщини – спалахнули пожежі, загинули дві жінки, ще двоє отримали поранення. Випадок одразу потрапив у стрічки новин, але за кількома рядками ховається не лише трагедія, а й цілий правовий пласт, який стосується кожного, хто опинився серед таких подій.
Сама атака безпілотників у Лебяжому сталася після опівночі. За словами очільника області, ворог спрямував на село шість БПЛА. Удар виявився масованим. Через влучання зайнялися приватні будинки, і вогонь забрав життя двох жінок – 73 та 66 років. Поранення дістали ще дві жінки, 41-го і 73-річного віку; на щастя, медики вчасно надали їм необхідну допомогу. Ці цифри – не просто статистика, а відправна точка для юридичних дій.
Чому такі удари – це не лише трагедія, а й імовірний воєнний злочин
Міжнародне гуманітарне право, яке регулює поведінку сторін під час збройного конфлікту, чітко розмежовує комбатантів і цивільне населення. Цивільною вважають будь-яку особу, яка не бере участі у воєнних діях, і напади на них заборонені за будь-яких обставин. Лебяже – типове село без військових об’єктів, тож атака безпілотників по ньому цілком підпадає під визначення умисного удару по цивільних.
Український Кримінальний кодекс містить статтю 438 – порушення законів та звичаїв війни. Вона охоплює дії, що спричинили загибель цивільних, руйнування житла і об’єктів, які не є військовими цілями. Саме за цією статтею правоохоронці реєструють кримінальні провадження після подібних обстрілів. Крім того, Римський статут Міжнародного кримінального суду вважає умисні напади на цивільне населення воєнним злочином. І хоча юрисдикція МКС щодо України має свої особливості, факти документуються для майбутніх міжнародних розслідувань.
Коли йдеться про конкретну атаку безпілотників у Лебяжому, важливо розуміти: навіть якщо ворог мав на меті якусь іншу ціль, сам факт загибелі немолодих жінок у власних будинках свідчить про грубе порушення принципу розрізнення – наріжного каменя гуманітарного права.
Які права мають постраждалі та їхні родини
Тут працюють одразу кілька рівнів захисту.
По-перше, держава визнає таких людей потерпілими від воєнних дій. Родичі загиблих можуть отримати одноразову грошову допомогу відповідно до постанов Кабінету Міністрів. Суми, процедура та перелік документів визначаються залежно від обставин, але в подібних випадках за основу беруть саме факт смерті внаслідок збройної агресії.
По-друге, постраждалі або представники сімей мають право на безоплатну правову допомогу. В Україні діє система центрів БПД, куди можна звернутися без жодних витрат, щоб отримати консультацію або супровід адвоката у кримінальному провадженні.
По-третє, не варто забувати про можливість подачі заяв до Європейського суду з прав людини. Звісно, це довгий шлях, але практика вже є: держава-агресор визнається відповідальною за порушення права на життя, передбаченого статтею 2 Конвенції про захист прав людини. Для цього знадобиться вичерпати національні засоби захисту або довести, що вони неефективні в умовах війни.
Крім того, кожен факт атаки на цивільних фіксується в системі документування воєнних злочинів. Це означає, що показання свідків, фото- та відеодокази, довідки медиків – усе йде до матеріалів, які потім можуть бути використані як на національному, так і на міжнародному рівні.
Що відбувається з юридичною фіксацією просто зараз
На місце події виїжджають слідчо-оперативні групи, які проводять огляд, збирають залишки боєприпасів та безпілотників, фіксують характер пошкоджень. Паралельно правоохоронці відкривають кримінальне провадження за статтею 438 ККУ. У ньому потерпілими визнають родичів загиблих, а також тих, хто отримав поранення. Статус потерпілого дає право знайомитися з матеріалами, подавати докази, заявляти цивільний позов про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Окремо працює механізм міжнародної технічної допомоги – експерти з інших країн допомагають ідентифікувати тип зброї, аналізують траєкторії польотів, що згодом стає доказами у справах проти військового керівництва країни-агресора.
Атака безпілотників у Лебяжому – лише один з епізодів, але для родин загиблих і поранених він назавжди залишиться точкою відліку їхнього нового, складного шляху. Зараз першочергове завдання – подбати про здоров’я тих, хто вижив, і оформити всі документи так, щоб у майбутньому не було перешкод для отримання компенсацій та справедливості. І добре, що державні механізми вже не обмежуються лише співчуттям – вони пропонують конкретні алгоритми дій, які хоч і не повернуть людей, але здатні хоч трохи впорядкувати хаос, що його несе війна.