Нічна атака на Бориспіль — це не просто черговий обстріл, а воєнний злочин, який потребує негайної правової оцінки. Зруйновано продуктові склади, постраждали об’єкти Червоного Хреста, а на місцях влучань досі гасять пожежі. Люди залишилися без життєво необхідних запасів, а гуманітарна місія опинилася під прямим ударом. Давайте розберемося, чому такі дії виходять далеко за межі збройного протистояння і стають предметом міжнародного кримінального переслідування.
У ніч на 20 серпня 2026 року російські війська завдали масованого удару по Україні. За повідомленням прем’єр-міністра Сергія Корецького, у Борисполі пошкоджено складські приміщення з продовольством, а також інфраструктуру Міжнародного комітету Червоного Хреста. Пожежі на цих об’єктах не вщухали навіть зранку — рятувальники працюють, фактично, на руїнах. Одночасно вибухи чули в Одеській та Чернігівській областях, де теж постраждала цивільна інфраструктура.
Київ і область перебували під атакою майже дев’ять годин. Росія застосувала десятки ракет і реактивних дронів, цілеспрямовано била по житлових будинках і навіть по дитячій лікарні. Станом на ранок уже відомо про щонайменше 13 загиблих і 40 поранених. Кожен такий факт — це окрема історія болю, яка ламає долі. Але коли мова заходить про склади з їжею та символи гуманітарної допомоги, юридичний контекст набуває особливої гостроти.
Почнемо з простого. Уявіть собі пожежну станцію під час масової пожежі. За законами війни її не можна атакувати, бо звідти рятують людей. Так само і зі складами Червоного Хреста — це місця, де зберігають ліки, воду, одяг для тих, хто опинився на межі виживання. Женевські конвенції та Додаткові протоколи до них прямо забороняють напади на персонал, транспорт і будівлі з емблемою червоного хреста або півмісяця. Порушити цю заборону — означає вчинити одне з найтяжчих воєнних злочинів, закріплених у статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.
Коли російська ракета влучає в гуманітарний об’єкт, світова спільнота повинна реагувати не співчуттям, а вимогою розслідування. І ось чому. Умисне спрямування атак проти персоналу чи майна, задіяного в гуманітарній місії, є воєнним злочином. Причому не важливо, чи знали виконавці про статус будівлі. Якщо об’єкт був позначений розпізнавальними знаками або його координати були передані через систему нотифікацій — будь-який удар розглядається як навмисний. Тут важливий момент: Червоний Хрест зазвичай повідомляє сторони конфлікту про своє місцезнаходження, тому випадковість практично виключається.
Продуктові склади — окрема стаття. З точки зору міжнародного гуманітарного права, навмисне створення умов, що призводять до голоду серед цивільного населення, є методом ведення війни, який заборонено. Якщо атака на продовольчі запаси позбавляє людей доступу до їжі, це вже не просто пошкодження майна. Римський статут кваліфікує такі дії як воєнний злочин у вигляді використання голоду як зброї. А тепер додайте сюди те, що склади були в тиловому місті, подалі від лінії фронту, без жодного військового значення. Висновок напрошується сам: ідеться про цілеспрямований тиск на мирне населення.
І тут ми підходимо до ключового. У національному законодавстві України за такі дії передбачена відповідальність за статтею 438 Кримінального кодексу — порушення законів та звичаїв війни. Санкція — позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років, а за наявності обтяжуючих обставин аж до довічного ув’язнення. Але проблема в тому, що притягти до відповідальності виконавців з іншої держави набагато складніше, ніж написати про це в кодексі. Тут потрібна політична воля, міжнародна співпраця і ретельно зібрані докази — від супутникових знімків до свідчень постраждалих.
Хтось може заперечити: а що, власне, зміниться від цих юридичних оцінок? Колесо правосуддя часто крутиться повільно, але воно рухається. Після Другої світової війни створювали Нюрнберзький трибунал, і це не було швидко. Сьогодні ж ми маємо Міжнародний кримінальний суд, спеціально створений для переслідування осіб за геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини. Кожен задокументований факт атаки на цивільний об’єкт — це камінь у фундамент майбутнього вироку. Що більше таких каменів, то важче агресору уникнути відповідальності.
Показово, що російська сторона щоразу заперечує причетність до ударів по цивільній інфраструктурі. Але ж ракети не падають з неба випадково — вони мають траєкторії, бортові комп’ютери, супутникове наведення. Численні розслідування правозахисників і журналістів уже підтвердили, що удари по лікарнях, школах, зерносховищах є системними, а отже — свідомими. А це ключова ознака воєнного злочину: умисел. Без умислу не буває злочину, а тут він вбачається в самій моделі поведінки, що повторюється з року в рік.
Крім того, не можна ігнорувати ще один аспект — психологічний. Атаки на лікарні та продовольчі запаси сіють паніку, примушують людей залишати домівки, створюють гуманітарну катастрофу. Саме тому міжнародне право розглядає такі дії не просто як порушення правил війни, а як тероризування мирного населення. Це окремий склад воєнного злочину, який також зафіксований у Римському статуті.
Коли ми говоримо про Бориспіль, ми не повинні обмежуватися статистикою. За кожним завищеним числом стоять склади, що годували переселенців, і гуманітарний центр, де люди отримували допомогу. Правова кваліфікація цих подій — не суха теорія. Це інструмент, який дозволяє вимагати компенсації для постраждалих, добиватися міжнародних санкцій і, зрештою, ізолювати державу-агресора від цивілізованого світу. Пам’ятайте: воєнні злочини не мають строку давності. Їх можна переслідувати завжди.
Отже, зафіксовані пошкодження продуктових складів і об’єктів Червоного Хреста — це не прикрий інцидент, а грубе порушення відразу кількох норм міжнародного гуманітарного права. Використання голоду як зброї, напад на гуманітарний персонал, тероризування цивільних — коктейль, який, за умови належного розслідування, може стати основою для нових обвинувальних висновків у міжнародних судах. І що більше буде таких свідчень, то менше шансів у тих, хто віддає накази, сховатися за «туманом війни».
Прямо зараз на місцях влучань триває розбір завалів та гасіння пожеж. Правоохоронні органи фіксують докази — від уламків ракет до свідчень очевидців. Саме з цих, на перший погляд рутинних, дій і складається майбутнє правосуддя.