Провокація злочину – один із найсерйозніших аргументів, який сторона захисту може використати в кримінальних справах. Особливо коли йдеться про хабарництво. Адже якщо суд визнає, що правоохоронці не просто фіксували порушення, а фактично підштовхнули людину до його вчинення – уся справа розсипається. Тож де проходить ця межа? Верховний Суд нещодавно вкотре розставив крапки над «і» у справі № 295/7911/18, і його аргументація варта уваги.
Що сталося
Історія почалася у квітні 2018 року в Житомирі. Чоловік, якого слідство визнало організатором нелегальної торгівлі дизельним пальним на трасі Київ–Чоп, прийшов до кабінету тимчасово виконуючого обов’язки начальника відділу безпеки дорожнього руху Управління патрульної поліції. При собі мав 5000 гривень. Ці гроші, за версією обвинувачення, призначалися за те, щоб поліція закрила очі на розміщення автомобілів із порушенням правил дорожнього руху та на незаконну торгівлю підакцизними товарами.
Суд першої інстанції визнав чоловіка винним за частиною 3 статті 369 Кримінального кодексу України – надання неправомірної вигоди службовій особі, яка займає відповідальне становище. Покарання – 4 роки позбавлення волі без конфіскації майна. Апеляційний суд вирок залишив без змін. І ось далі почалося найцікавіше.
Чому захист наполягав на провокації
Захисник засудженого подав касаційну скаргу, у якій наголошував: насправді злочин спровокували самі правоохоронці. Логіка захисту була такою – інспектори поліції з самого початку мали намір підштовхнути чоловіка до передачі грошей, і без їхнього активного втручання він би цього не зробив.
На чому це базувалося? По-перше, на рапорті інспектора від 20 березня 2018 року, який нібито свідчить про заздалегідь сформовану мету. По-друге, на телефонних дзвінках 23 березня, 3 та 4 квітня – ініціатором яких, за твердженням захисту, виступав поліцейський. І по-третє, на показаннях свідків, які розповідали про психологічний тиск і вимагання грошей.
Крім того, захисник указував на процесуальні порушення: апеляційний суд розглядав справу без засудженого та його адвоката, а після заміни судді не розпочав розгляд спочатку. І ще один момент – захист стверджував, що посадова особа, якій передавалися гроші, взагалі не займала відповідального становища.
Як Верховний Суд оцінював аргумент про провокацію злочину
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду підійшла до питання ґрунтовно. Насамперед Суд нагадав про стандарти Європейського суду з прав людини. А саме: щоб зрозуміти, чи мала місце провокація злочину, треба з’ясувати кілька речей. Чи були об’єктивні підозри щодо причетності особи до кримінальної діяльності або її схильності до вчинення злочину? Яким був ступінь залученості поліції? Чи чинився тиск на обвинуваченого?
Суд підкреслив: жодна обставина окремо не є вирішальною. Лише сукупність усіх фактів дає відповідь на питання, чи справді поведінка правоохоронців спонукала людину до дій, які вона без їхнього втручання не вчинила б.
І ось тут ключовий момент. Верховний Суд глянув на ситуацію ширше – не лише на сам епізод із передачею грошей, а на весь контекст діяльності засудженого. І картина склалася зовсім не на користь захисту.
Тривалий «бізнес» поза законом
З матеріалів справи випливало, що чоловік займався нелегальною торгівлею дизельним пальним на міжнародній трасі від 10 до 17 років. Про це свідчили, зокрема, показання його дружини та інших свідків. Суд зробив важливий висновок: за такий тривалий час у засудженого сформувався сталий, адаптований до зовнішніх ризиків спосіб ведення справ.
Що це означає для оцінки провокації? Людина, яка роками працює поза правовим полем, сприймає контакт із поліцією не як несподіваний стрес, здатний зламати її волю, а як прогнозований ризик. Для неї корупційний варіант вирішення проблеми – це звичний елемент бізнес-моделі, а не ідея, яку поліцейські штучно вклали в голову.
Крім того, суд першої інстанції встановив цікаву деталь. Під час першого контакту з інспекторами поліції 16 березня 2018 року на трасі Київ–Чоп саме засуджений виявив ініціативу. Він назвався «старшим групи», запитав про можливість працювати без документів і наполягав на зустрічі з керівництвом патрульної поліції. Тобто первинний імпульс ішов саме від нього, а не від правоохоронців.
І ще один промовистий штрих. У протоколі за результатами негласних слідчих (розшукових) дій зафіксована фраза засудженого: «і раніше таку допомогу носили у райвідділ». Це пряме свідчення того, що подібна поведінка не була для нього чимось новим.
Чому дзвінки поліцейського не допомогли захисту
Окремо Верховний Суд оцінив аргумент про телефонні дзвінки інспектора. Так, 23 березня, 3 та 4 квітня 2018 року поліцейський справді телефонував засудженому. Але на тлі всіх інших обставин – тривалого нелегального промислу, ініціативи самого засудженого, його попереднього корупційного досвіду – цей факт не мав вирішального значення.
Суд також не знайшов підстав сумніватися у висновках попередніх інстанцій щодо недостовірності показань свідків, на яких посилався захист. Ідеться про тих самих свідків, які розповідали про психологічний тиск і вимагання грошей. Суди нижчих інстанцій визнали ці показання недостовірними, і Верховний Суд із цим погодився.
Відповідальне становище: чому цей аргумент не спрацював
Окремої уваги заслуговує довід захисту про те, що посадова особа, якій передавалися гроші, не займала відповідального становища. Верховний Суд нагадав про принцип процесуальної добросовісності. Суть його проста: не можна мовчати в суді першої інстанції та в апеляції, а потім у касації раптом заявляти нові аргументи.
Протягом усього розгляду в суді першої інстанції сторона захисту жодного разу не ставила під сумнів статус цієї службової особи. В апеляційній скарзі такого доводу теж не було. А за правилами Кримінального процесуального кодексу України, апеляційний суд розглядає справу суворо в межах поданої скарги. Тож апеляція діяла правомірно, не даючи оцінки тому, про що сторони навіть не просили.
До речі, навіть по суті цей аргумент був сумнівним. Згідно з приміткою 2 до статті 368 Кримінального кодексу України, посада керівника структурного підрозділу органу державної влади свідчить про відповідальне становище. А посада в територіальному управлінні Департаменту патрульної поліції – це саме такий випадок. І те, що обов’язки виконувалися тимчасово, нічого не змінює.
Процесуальні нюанси
Був ще один блок аргументів – про порушення під час апеляційного розгляду. Захист стверджував, що засудженого та його адвоката позбавили можливості брати участь у засіданні. Але Верховний Суд з’ясував цікаві обставини.
Сам засуджений виїхав до Польщі й неодноразово письмово просив суд проводити розгляд без нього. А його захисниця протягом двох років – з 2022 по 2024 рік – постійно просила відкладати засідання, посилаючись на воєнний стан. Апеляційний суд намагався забезпечити її участь через відеоконференцію, надсилав роз’яснення, навіть звертався до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Житомирської області. Але адвокатка цими можливостями не скористалася.
Щодо заміни судді: після виходу одного з суддів у відставку його замінила нова суддя, яка повністю ознайомилася з матеріалами справи та аудіозаписами й визнала повторний розгляд недоцільним. Стаття 319 Кримінального процесуального кодексу України дозволяє продовжувати розгляд без початку спочатку, якщо це не шкодить справі й сторони не наполягають на іншому. А оскільки сторона захисту була відсутня через власну процесуальну поведінку, перешкод для продовження не існувало.
Верховний Суд залишив без змін і вирок Богунського районного суду від 12 лютого 2019 року, і ухвалу Житомирського апеляційного суду від 4 грудня 2024 року. Головний меседж цієї справи: провокація злочину – не абстрактний аргумент, який можна просто заявити й розраховувати на успіх. Вона має підтверджуватися конкретними обставинами. Якщо людина роками вела нелегальний бізнес, сама ініціювала контакти з поліцією і мала попередній корупційний досвід – заява про провокацію навряд чи спрацює.