Американська сторона звернулася до України з проханням не завдавати ударів по Росії, поки в Москві перебуває директор ЦРУ Джон Реткліфф. Таке повідомлення з’явилося в пресі й одразу викликало не лише політичний резонанс, а й низку непростих правових питань. Що стоїть за цим дипломатичним демаршем з погляду міжнародного права? І чи може подібне прохання вплинути на оборонну стратегію держави, яка щодня захищає свій суверенітет?
Коли ми чуємо про те, що одна країна просить іншу не завдавати ударів по третій, на думку спадає не лише політична ввічливість. Тут одразу оживають норми Статуту ООН, Гаазьких конвенцій і багаторічна практика дипломатичних гарантій. Тож розбираймося без поспіху.
Почнемо з найочевиднішого: жоден міжнародний договір не зобов’язує Україну утримуватися від ударів по країні-агресору лише тому, що на її території хтось перебуває з візитом. Стаття 51 Статуту ООН закріплює невід’ємне право на індивідуальну самооборону у випадку збройного нападу. І це право не обмежене присутністю іноземних делегацій за лінією фронту. Прохання США, хоч би як його називали – закликом чи побажанням, – не породжує юридичного обов’язку. Воно залишається в площині міждержавної комунікації.
Та чи є тут взагалі якийсь правовий каркас? Так, і доволі цікавий. Коли йдеться про безпеку офіційних іноземних представників, на сцену виходить Віденська конвенція про дипломатичні зносини. Вона вимагає від держави перебування вживати всіх належних заходів для захисту дипломатичних агентів від будь-якого посягання. Але директор ЦРУ – не акредитований дипломат, а розвідувальне відомство діє за власними протоколами. Тож формально мандат недоторканності, який мають посли, тут не спрацьовує.
Утім, це не означає, що ризики можна ігнорувати. У міжнародному гуманітарному праві є принцип пропорційності: навіть під час законних воєнних дій сторони повинні уникати надмірної шкоди цивільним особам та об’єктам. Якщо припустити, що високопосадовець іноземної держави перебуває в зоні потенційного удару, перед командуванням постає складне рівняння: співвідношення військової необхідності та можливих політичних і безпекових наслідків. Тут право переплітається зі стратегією.
Коли американська сторона просить не завдавати ударів по Росії, вона фактично апелює до неформальних домовленостей і союзницьких відносин. Жоден суд – чи то Міжнародний суд ООН, чи арбітраж – не розглядатиме таку ситуацію як порушення договору. Адже саме прохання не є ні ультиматумом, ні гарантією безпеки, ні одностороннім зобов’язанням у розумінні права міжнародних договорів.
І тут виникає доречне запитання: а чи може держава взагалі просити іншу обмежити свої воєнні дії? Звісно, може. Міжнародні відносини просякнуті такими сигналами. Інша річ – чи варто на них зважати, коли йдеться про виживання. Україна, реалізуючи право на самооборону, сама визначає цілі та час завдавання ударів, керуючись виключно національними інтересами та нормами міжнародного гуманітарного права. Прохання США – навіть від найближчого партнера – не змінює цих базових координат.
Пригадаймо схожі ситуації в історії. Під час інших збройних конфліктів сторони нерідко укладали тимчасові локальні перемир’я, щоб евакуювати цивільних або дати змогу дипломатам покинути небезпечну зону. Але ті домовленості завжди мали двосторонній або багатосторонній характер, фіксувалися письмово чи хоча б усно на рівні військового командування. Тут же маємо одностороннє звернення, яке не оформлене жодним міжнародно-правовим актом.
Крім того, не варто забувати: будь-яка пауза у воєнних діях, продиктована стороннім проханням, може бути витлумачена як ослаблення позиції держави, що обороняється. У міжнародному праві це називають «естопель» – принцип, за яким держава не може суперечити своїй попередній поведінці, якщо інша сторона на неї поклалася. Тож навіть мовчазне погодження на таке прохання США теоретично здатне створити небезпечний прецедент.
Але повернімося до головного. Візит Джона Реткліффа до Москви – це, безперечно, знакова політична подія. Та його правова оболонка залишається тонкою. Якою б не була повага до союзників, в умовах повномасштабної війни жодне прохання припинити удари по Росії не може підмінити собою право держави захищатися всіма доступними законними засобами.
Чи впливає на цю оцінку той факт, що йдеться про директора ЦРУ? Кардинально ні. Так, посада публічна, а візит узгоджувався на найвищому рівні. Але статус гостя не перетворює російську територію на демілітаризовану зону. Міжнародне гуманітарне право не містить норми, яка забороняла б вести бойові дії через присутність представника іноземної розвідки. Хоча, звісно, дипломатична практика настійно радить уникати інцидентів.
Залишається останнє: як бути з моральним виміром? Знову ж таки, право тут мовчить, залишаючи простір для політичного рішення. Україна як жертва агресії має не лише правовий, а й моральний імператив захищати своїх громадян. І коли в Києві отримують подібні звернення, на шальках терезів опиняються союзницька солідарність та життя людей. Це вибір, який виходить далеко за межі правових конструкцій.
Увесь цей епізод – наочний приклад того, як «живе» міжнародне право стикається з реальною політикою. Формальних заборон немає, але є контекст, є наслідки, є відносини, які доведеться підтримувати і завтра. І, мабуть, саме тому такі ситуації вимагають не лише знання статей, а й здорового глузду. Який, на щастя, ніхто не скасовував.