19 серпня в Миколаївській області російські війська здійснили ракетну атаку на промисловий об’єкт. Попередньо йдеться про крилату ракету, яка вдарила по спорудах у Миколаївському районі – на щастя, без постраждалих. Коли чуєш такі новини, мимоволі виникає запитання: а чи законно взагалі бити по заводах, складах чи електростанціях під час війни? І найголовніше – що з цим робити тим, чиє майно або бізнес опинилися під ударом.
Міжнародне гуманітарне право (його ще називають правом війни) має чіткі правила. Воно не забороняє атакувати промислові об’єкти автоматично – але лише за однієї суворої умови: цей об’єкт має бути воєнною ціллю. Простими словами, якщо завод виробляє зброю, боєприпаси, ремонтує військову техніку або використовується як командний пункт – удар може бути правомірним. У всіх інших випадках таке бомбардування є прямим порушенням.
За повідомленням місцевої влади, ворожа ракета влучила в «об’єкт промисловості» – і це формулювання якраз і є тією точкою, навколо якої розгортається юридична дискусія. Бо самé лише слово «промисловість» нічого не каже про воєнний характер об’єкта. Хлібозавод, цегельня, текстильна фабрика або склад добрив – цивільна інфраструктура, яка користується захистом. І коли ракетна атака на промисловий об’єкт прилітає по підприємству, яке не задіяне у воєнних діях, мова йде вже не про бойову операцію, а про воєнний злочин.
Тут важливий принцип розрізнення. У Женевських конвенціях та Додатковому протоколі I (стаття 52) прямо зазначено: цивільні об’єкти не повинні ставати мішенню. Більше того, якщо є сумнів – наприклад, розвідка не може точно підтвердити, що завод використовується військовими, – напад заборонений. Атакуюча сторона зобов’язана зібрати достатньо доказів перед ударом. Інакше це не «помилка», а грубе нехтування законами війни.
Тепер подивімось на конкретну ситуацію. Днем 19 серпня російські війська завдали удару по промисловому майданчику в Миколаївському районі. Постраждалих немає, але сам факт атаки вже породжує юридичні наслідки. По-перше, слід розуміти, що будь-яка ракетна атака на промисловий об’єкт повинна фіксуватися – навіть якщо здається, що «нічого страшного, лише стіни». По-друге, треба оцінити, чи був цей об’єкт справді пов’язаний із воєнними потребами. Якщо так – це один сценарій. Якщо ні – з’являються підстави говорити про порушення статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, де перелічені воєнні злочини, зокрема умисні напади на цивільні об’єкти.
Звісно, хтось скаже: «Ну то й що? Ворога ж не покарають». Але міжнародне правосуддя працює повільно, проте невідворотно. Кожен задокументований епізод – це цеглина у справі, яка рано чи пізно ляже на стіл прокурора. Тому власникам підприємств, очевидцям і місцевим адміністраціям уже зараз варто збирати докази: фото та відео наслідків, свідчення працівників, фіксацію часу і типу ракети. Попередні дані свідчать, що удар було завдано крилатою ракетою – це також потрібно зафіксувати, оскільки вказує на високоточну зброю, яка не могла «випадково» промахнутися. Точність таких ракет часто означає, що ціль було обрано свідомо, а отже, і юридичну відповідальність це посилює.
Крім прямого збитку майну, є ще й непрямі наслідки. Пошкодження промислової інфраструктури може спричинити екологічну шкоду, перебої з постачанням продукції, зупинку роботи пов’язаних підприємств. І в міжнародному праві існує поняття «надмірної випадкової шкоди». Навіть якщо об’єкт визнається військовою ціллю, атака заборонена, якщо очікувана шкода цивільному життю чи цивільним об’єктам є надмірною порівняно з конкретною військовою перевагою. У випадку з промисловим майданчиком на Миколаївщині, де, за попередньою інформацією, не було жертв, це питання може виникнути: що було завдано? Якщо зруйновано виробництво, від якого залежать сотні мирних людей, а воєнної вигоди майже немає – пропорційність порушена.
А ще є питання об’єкта в цілому. Якщо підприємство має подвійне призначення (скажімо, виробляє і цивільну, і військову продукцію), воно може вважатися воєнною ціллю лише в тій частині, яка безпосередньо використовується для військових потреб. Удар по адміністративному корпусу або складу цивільної сировини залишається під забороною. І знову-таки, тягар доказування лежить на атакуючій стороні. Російська Федерація не надає жодних доказів воєнного призначення об’єктів, які обстрілює на Миколаївщині, – а це робить кожну таку ракетну атаку на промисловий об’єкт об’єктом уваги міжнародних слідчих.
Для постраждалого бізнесу практичний алгоритм простий. Перше – фіксуйте все одразу. Викликайте поліцію, ДСНС, складайте акт пошкоджень із підписами свідків. Друге – подавайте заяву до Національної поліції про вчинення кримінального правопорушення за статтею 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни). Це не «справа для статистики», а реальний початок кримінального провадження, яке потім можна використати в національних та міжнародних судах. Третє – звертайтеся до Офісу Генерального прокурора або громадських організацій, які допомагають документувати воєнні злочини. Чим більше свідчень із різних джерел, тим важче буде агресору відхреститися від скоєного.
Крім кримінальної, є й цивільно-правова лінія. Україна вже створила реєстр збитків, і з часом запрацює механізм компенсації за рахунок заморожених російських активів. Тому зберігайте бухгалтерські документи, оцінюйте збитки, фіксуйте втрачену вигоду. Навіть якщо завод не працював в момент удару, пошкодження майна – це майнова шкода, яку можна стягнути. І так, до речі, спрацьовує навіть у випадках, коли ракетна атака на промисловий об’єкт не призвела до людських жертв – право захищає не лише життя, а й власність.
До речі, той факт, що цього разу обійшлося без постраждалих, не означає, що атака була «менш злочинною». У міжнародному праві склад воєнного злочину не залежить від кількості жертв. Напад на цивільний об’єкт карається сам собою, незалежно від того, чи хтось загинув. Тому не варто применшувати значення події. Кожне таке влучання – це елемент великої мозаїки, яку збирають прокурори.
Ще один нюанс, який часто випускають з уваги: цивільні судна, житлові будинки, автобуси, про які згадувалося у зведеннях за минулу добу, теж є частиною тієї самої системи порушень. Якщо в регіоні фіксується серія ударів по цивільній інфраструктурі, це вказує на системність, а системність підсилює склад злочинів проти людяності. Такі дані вже збираються міжнародними інституціями.
Звісно, говорити про право під час війни непросто. Але саме зараз ці правила – єдиний інструмент, який відділяє агресію від оборони. І коли ви чуєте про чергову ракетну атаку на промисловий об’єкт, пам’ятайте: за цим не просто новинний рядок. Це факт, який має юридичну вагу. Факт, який можна і потрібно оцінювати через призму закону. Тому не ігноруйте ці повідомлення. Якщо ви стали свідком або ваше підприємство постраждало – дійте. Право не на боці того, хто мовчить.
Атака 19 серпня ще раз нагадала: промисловий об’єкт – це не лише цегла та метал. Це чиїсь робочі місця, податки, гуманітарний ланцюг. І поки йдуть бойові дії, міжнародне гуманітарне право захищає такі об’єкти так само, як житлові квартали. Тому кожен влучний удар, який не має доведеного воєнного обґрунтування, – це не бій, а злочин. І ми всі маємо шанс зробити так, щоб ці злочини не залишилися безкарними, навіть якщо справедливість прийде не завтра.