Стаття 1174 ЦК України працює за принципом, який дивує багатьох: якщо поліцейський завдав шкоди під час виконання службових обов’язків, платить держава. Не сам правоохоронець зі своєї зарплати, а саме державний бюджет. Саме так вирішив Верховний Суд у справі № 344/8185/19, і це рішення варто знати кожному, хто цікавиться захистом своїх прав.
Що сталося того вечора
10 червня 2017 року, близько десятої вечора. Івано-Франківськ. Інспектор патрульної поліції разом із військовослужбовцями Нацгвардії здійснював піше патрулювання дворів. На дитячому майданчику сиділи двоє чоловіків – звичайна картина для теплого літнього вечора.
Поліцейський підійшов до них і, не пояснюючи причин, звелів встати для поверхневої перевірки. Один із чоловіків відмовився. Пояснив, що заборонених речей не має, готовий проїхати у відділок, але обшукувати його у дворі будинку, де він живе багато років, категорично не згоден.
Реакція інспектора виявилася миттєвою і жорсткою. Без будь-якого попередження він схопив чоловіка за кисть правої руки і провів залом за спину. Жодної небезпеки для поліцейського в той момент не було – лише словесна суперечка.
Травма, яка не загоїлась
Унаслідок залому руки за спину потерпілий отримав серйозне ушкодження – гостре пошкодження правого акроміально-ключичного з’єднання. Говорячи простою мовою, йдеться про травму плечового суглоба в місці з’єднання ключиці з лопаткою. Такі ушкодження не минають за тиждень – вони потребують тривалого лікування.
Судово-медичні експертизи, зокрема комісійна від 14 червня 2018 року, підтвердили: травма спричинила тривалий розлад здоров’я і за ступенем тяжкості належить до середніх тілесних ушкоджень. І найголовніше – механізм утворення травми повністю відповідав обставинам, описаним потерпілим.
Ключовим доказом став відеозапис із нагрудної камери самого поліцейського. На ньому чітко видно: словесна суперечка, відмова від огляду на місці – і раптове застосування сили без попередження. Жодних агресивних дій із боку потерпілого камера не зафіксувала. Слідчий експеримент за участю потерпілого також підтвердив механізм заподіяння травми.
Що каже закон про поверхневу перевірку
Тут важливий момент. Стаття 34 Закону України «Про Національну поліцію» дійсно дозволяє поліцейському проводити поверхневу перевірку. Але не просто так – для цього потрібні достатні підстави вважати, що особа має при собі заборонені речі або предмети, які становлять загрозу.
Що ж було у тій ситуації? Засуджений поліцейський у суді висував різні версії. Спочатку казав, ніби сприйняв чоловіків за осіб, яких він із нацгвардійцями переслідував. Потім – що підозрював, ніби ті щось ховають у сумках. Свідок-нацгвардієць, до речі, взагалі не зміг пояснити, навіщо проводили перевірку, і про жодне переслідування не згадував.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли однозначного висновку: законних підстав для поверхневої перевірки не було. Як не було підстав і для застосування сили – адже стаття 43 Закону України «Про Національну поліцію» вимагає попередження про такі дії. Винятки можливі лише тоді, коли зволікання загрожує життю чи здоров’ю, а тут нічого подібного не спостерігалося.
Вирок і несподіваний поворот
Івано-Франківський міський суд визнав поліцейського винним за частиною 2 статті 365 Кримінального кодексу України – перевищення службових повноважень, що супроводжувалося насильством. Призначив три роки позбавлення волі, але звільнив від відбування покарання з іспитовим строком два роки. Апеляційний суд залишив вирок без змін.
І ось тут починається найцікавіше. Суд першої інстанції також частково задовольнив цивільний позов потерпілого: стягнув із засудженого 1 400 гривень матеріальної шкоди та 30 000 гривень моральної. Здавалося б, логічно – винний платить. Але Верховний Суд із цим категорично не погодився.
Чому стаття 1174 ЦК змінює все
Колегія суддів Касаційного кримінального суду звернула увагу на те, чого не помітили попередні інстанції. На момент вчинення злочину засуджений перебував на посаді інспектора патрульної поліції і діяв під час виконання службових обов’язків – хай і злочинно перевищивши їх.
Чесно кажучи, багато хто не здогадується, що кримінальна і цивільна відповідальність у таких справах – це дві різні історії. І саме стаття 1174 Цивільного кодексу України проводить між ними чітку межу. Вона говорить прямо: шкода, завдана посадовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою. Незалежно від вини цієї особи.
Верховний Суд послався на усталену практику Великої Палати, зокрема на постанову від 27 травня 2026 року у справі № 754/1519/22. У ній чітко сказано: обов’язок відшкодування шкоди покладається на державу як цивільного відповідача через відповідний орган влади. У випадку з поліцейським це має бути Міністерство внутрішніх справ або Національна поліція України.
Що це означає для вас
Коли посадова особа завдає шкоди під час виконання службових обов’язків – навіть якщо робить це злочинно – майнову відповідальність перед потерпілим несе не вона особисто, а держава. Це не означає, що держава «прощає» чи «покриває» посадовця. Згодом вона може стягнути виплачені кошти з нього в порядку регресу. Але перед потерпілим відповідає саме державний бюджет.
Ось чому Верховний Суд скасував рішення в частині цивільного позову і направив цю частину справи на новий розгляд – уже в порядку цивільного судочинства. Судам першої інстанції тепер доведеться визначити належного відповідача: державу в особі уповноваженого органу.
Для звичайної людини це рішення має цілком практичний зміст. Якщо ви постраждали від дій поліцейського під час виконання ним службових обов’язків, подавати цивільний позов потрібно не до нього особисто, а до держави. Інакше суд просто відмовить через неналежного відповідача – або, як у цій справі, рішення згодом скасує вища інстанція. Саме так працює стаття 1174 ЦК: вона захищає потерпілого, гарантуючи йому реальне відшкодування не з кишені конкретного службовця, а з державної скарбниці.
Кримінальну ж відповідальність самого поліцейського – за статтею 365 Кримінального кодексу України – Верховний Суд залишив без змін. Усі аргументи захисту про нібито правомірність дій, про суперечливість медичних документів і про необхідність нових експертиз були відхилені. Доказова база – відео, свідчення, висновки експертів – виявилася більш ніж достатньою.