Судове рішення щодо померлої особи – звучить як юридичний нонсенс, чи не так? Проте саме це сталося в реальній справі, яка дійшла до Великої Палати Верховного Суду. Історія почалася зі звичайного, на перший погляд, земельного спору на Київщині, а закінчилася важливим прецедентом про самі основи цивільного судочинства.
Давайте розберемося, що трапилося і чому це рішення має значення для кожного, хто може опинитися в судовому процесі – чи то як позивач, чи то як відповідач.
Як усе починалося: земля, ліс і заповідник
У грудні 2016 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави. Вимога була серйозною: повернути земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0074 державі в особі Кабінету Міністрів України.
Чому прокуратура взагалі зацікавилася цією землею? Справа в тому, що ділянка, за твердженням прокурора, розташовувалася на території Національного природного парку «Голосіївський» – об’єкта природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. До того ж вона була вкрита лісовою рослинністю і належала до земель лісогосподарського призначення. А такі землі, відповідно до статті 84 Земельного кодексу України, не можуть передаватися у приватну власність узагалі.
Як же ділянка опинилася в руках приватної особи? У 2008 році Коцюбинська селищна рада ухвалила рішення про передачу її у власність першому набувачу для будівництва житлового будинку. Згодом ділянку кілька разів перепродали. Але ще у 2014 році Ірпінський міський суд визнав недійсними і рішення селищної ради, і державний акт на право власності. Суд тоді встановив: ділянка знаходилася поза межами Коцюбинського, а селищна рада взагалі не мала повноважень нею розпоряджатися.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Ірпінський міський суд у грудні 2023 року позов прокурора задовольнив повністю. Суд визнав, що спірна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду і належить до земель лісогосподарського призначення. Розпорядником таких земель є Кабінет Міністрів України, і жодної згоди на вилучення ділянки уряд не давав.
Київський апеляційний суд у липні 2024 року залишив це рішення без змін. Він також відкинув довід про те, що останній власник був добросовісним набувачем – мовляв, у негаторному позові (про усунення перешкод у користуванні майном) це значення не має.
І отут ми підходимо до найдраматичнішого повороту цієї історії.
Смерть, про яку «не знав» суд
Річ у тім, що відповідач помер ще 19 грудня 2021 року. А рішення суду першої інстанції було ухвалене 7 грудня 2023 року – майже через два роки після смерті людини. Суд виніс судове рішення щодо померлої особи, навіть не підозрюючи про це. Колега-юрист, який читає ці рядки, мабуть, уже схопився за голову. І правильно зробив.
За Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК України) у разі смерті сторони суд зобов’язаний зупинити провадження до моменту, поки не буде залучено правонаступника. Це прямо передбачено пунктом 1 частини першої статті 251 ЦПК України.
Але суд цього не зробив. Чому? Відповідь проста: суд просто не знав про смерть відповідача. Представник, чиї повноваження припинилися через смерть довірителя (пункт 6 частини першої статті 248 Цивільного кодексу України), продовжував брати участь у засіданнях. Суд вважав сторону відповідача належним чином повідомленою. А тим часом у січні 2022 року нотаріус уже відкрив спадкову справу, і спадкоємець прийняв спадщину.
Ситуація виявилася, коли спадкоємець померлого дізнався про рішення і подав апеляційну скаргу. Він пояснив: його не залучили до участі у справі, він не мав змоги захищати свої інтереси, подавати докази, спростовувати аргументи прокурора.
Що сказала Велика Палата Верховного Суду
Апеляційний суд визнав факт смерті відповідача, але вирішив, що цього недостатньо для скасування рішення. Мовляв, смерть учасника справи може бути підставою для скасування лише «в сукупності з іншими доводами», які свідчать про незаконність рішення по суті.
Велика Палата Верховного Суду з таким підходом категорично не погодилася. І ось чому.
Цивільна правоздатність фізичної особи – тобто здатність мати права та обов’язки – припиняється в момент смерті. Це аксіома, закріплена в частині четвертій статті 25 Цивільного кодексу України. Після смерті людина більше не може бути стороною процесу, не може реалізовувати процесуальні права – подавати докази, заявляти клопотання, висловлювати свою позицію.
Коли суд ухвалює судове рішення щодо померлої особи, він фактично вирішує спір щодо суб’єкта, якого на момент ухвалення не існувало. Це не просто процесуальне порушення. Це дефект суб’єктного складу спору, який унеможливлює ухвалення законного й обґрунтованого рішення. Йдеться не про технічну помилку, а про фундаментальну ваду всього судового процесу.
Велика Палата нагадала й про позицію Європейського суду з прав людини: право на справедливий суд включає реальну можливість особи брати участь у процесі та представляти свою позицію. Померла людина очевидно позбавлена такої можливості. Як і її спадкоємець, якого не повідомили про процес.
Окремо суд звернув увагу на ще один нюанс. Представник відповідача брав участь у засіданнях навіть після смерті довірителя. Але ж після смерті довірителя представництво припиняється. Виходить, його участь не створювала належного представництва. Фактично суд розглянув справу без відповідача – і це грубо порушує принцип змагальності, закріплений у статті 12 ЦПК України.
Безумовна підстава для скасування
Велика Палата сформулювала чітку правову позицію: смерть сторони до ухвалення рішення судом першої інстанції є самостійною, достатньою і безумовною підставою для скасування судового рішення – якщо суд ухвалив його щодо померлої особи без залучення правонаступників.
Що це означає на практиці? Не потрібно додатково доводити, що рішення було неправильним по суті. Сам факт того, що суд виніс судове рішення щодо померлої особи, робить його незаконним. Крапка.
До речі, ЦПК України містить і окрему підставу для обов’язкового скасування – пункт 8 частини першої статті 411: рішення підлягає скасуванню, якщо суд прийняв його про права, свободи, інтереси чи обов’язки осіб, яких не було залучено до участі у справі. Спадкоємець померлого відповідача – саме така особа.
Що далі
Справу № 367/8835/16 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Тепер суд має визначити належного відповідача – спадкоємця померлого – і забезпечити йому можливість повноцінної участі в процесі.
Крім того, Велика Палата нагадала: при новому розгляді суду доведеться оцінити дотримання гарантій, закріплених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Йдеться про право мирно володіти своїм майном і про те, чи було втручання держави виправданим. Це особливо важливо з огляду на те, що останній власник, за його твердженням, був добросовісним набувачем.
Чому це рішення варто запам’ятати
Ця постанова Великої Палати варта уваги не лише через одну земельну ділянку під Києвом. Вона нагадує про базові, але критично важливі речі в цивільному процесі.
По-перше, суд не може ухвалювати рішення щодо людини, якої вже немає серед живих. Це суперечить самій природі правосуддя. По-друге, спадкоємці мають право знати про судові процеси, що стосуються успадкованого майна, і брати в них участь. Якщо ж їх не залучили – це безумовна підстава для скасування рішення.
По-третє, представництво інтересів у суді припиняється зі смертю довірителя. Жодні дії представника після цього моменту не можуть вважатися належним представництвом. І по-четверте – питання добросовісності набувача у подібних земельних спорах залишається відкритим. Велика Палата не дала на нього остаточної відповіді, але чітко вказала: суд першої інстанції мусить це питання дослідити з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Справа повертається на перше коло. І тепер вона розглядатиметься вже за участю справжнього відповідача – живого, а не того, кого суд марно викликав до зали засідань майже два роки після його смерті.