Триваючий злочин – це діяння, яке розтягується в часі. І коли мова заходить про строки давності, виникає логічне запитання: з якого моменту їх рахувати – з дня, коли все почалося, чи з дня, коли все закінчилося? Верховний Суд у справі № 278/5469/24 поставив крапку в цьому питанні, і його відповідь може здивувати тих, хто звик думати, що час працює на порушника.
Історія, про яку йдеться, почалася 30 липня 2015 року. Військовослужбовець, призваний за мобілізацією, без дозволу командира залишив розташування своєї військової частини. Жодних поважних причин для цього не було – просто взяв і пішов у самоволку. І не повертався аж до 27 вересня 2024 року. Майже дев’ять років поза службою.
Його дії кваліфікували за частиною 4 статті 407 Кримінального кодексу України – самовільне залишення військової частини в умовах особливого періоду. Стаття серйозна: покарання у виді позбавлення волі строком до п’яти років.
Суд першої інстанції – Житомирський районний суд Житомирської області – визнав обвинуваченого винним. Вирок від 5 грудня 2024 року: три роки позбавлення волі. Справедливість нібито восторжествувала.
Але далі почалося найцікавіше. Захист подав апеляцію, і Житомирський апеляційний суд 15 жовтня 2025 року ухвалив геть несподіване рішення: вирок скасувати, а кримінальне провадження закрити на підставі пункту 1 частини 2 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України. Причина? Спливли строки давності.
Логіка апеляційного суду виглядала так: злочин скоєно 30 липня 2015 року. Пункт 4 частини 1 статті 49 Кримінального кодексу України встановлює десятирічний строк давності притягнення до відповідальності за такий злочин. Десять років минуло – отже, притягувати людину до кримінальної відповідальності вже не можна.
Чесно кажучи, на перший погляд це виглядає майже переконливо. Але лише на перший.
Прокурор із таким підходом категорично не погодився і подав касаційну скаргу. Його головний аргумент спирався на одне ключове поняття кримінального права. Це триваючий злочин.
Давайте розберемося, що це таке. Звичайний злочин відбувається в певний момент: вдарив, украв, підробив – і все, склад злочину виконано. А цей вид влаштований інакше. Він не закінчується в момент першої протиправної дії, а триває доти, доки особа перебуває у злочинному стані. Проста аналогія: уявіть кран, з якого тече вода. Доки ви його не закрутите, потоп триватиме. Так само і з самовільним залишенням частини: доки військовослужбовець не повернувся, не був затриманий або не з’явився до слідчого – злочин не припинився, він триває.
Саме на цьому й наполягала сторона обвинувачення. Якщо злочин тривав до 27 вересня 2024 року, то й строки давності слід рахувати саме від цієї дати, а не від липня 2015-го. А отже, жодні десять років ще не спливли. Закривати кримінальне провадження за давністю просто немає підстав.
Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу, повністю підтримав позицію прокурора. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду дійшла однозначного висновку: апеляційний суд припустився помилки, застосувавши закон, який не підлягав застосуванню. А це, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 413 КПК України, є прямим порушенням.
Ключовий момент, який підкреслив Суд: самовільне залишення військової частини за частиною 4 статті 407 Кримінального кодексу України – це саме триваючий злочин. Його об’єктивна сторона розтягнута в часі. Закінченим він вважається лише тоді, коли військовослужбовець прибув до частини, був затриманий або з’явився до слідчого, військового прокурора чи військової комендатури.
Суд окремо наголосив: у поняття «час вчинення триваючого злочину» включається весь проміжок, протягом якого особа безперервно перебувала у злочинному стані. І це не просто теоретична конструкція. Від правильного визначення цього моменту залежить можливість застосування і строків давності, і амністії, і навіть правил призначення покарання за сукупністю злочинів.
До речі, ця позиція не є чимось абсолютно новим. Верховний Суд уже висловлював її у постанові від 13 грудня 2021 року у справі № 161/10545/19. Просто апеляційний суд цього разу її проігнорував. А даремно.
Кінцеве рішення: ухвалу Житомирського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року скасовано, справу направлено на новий апеляційний розгляд. Тепер апеляційному суду доведеться переглянути справу з урахуванням висновків касаційної інстанції та ухвалити законне й обґрунтоване рішення.
Ця справа – важливе нагадування про те, як працює інститут давності у кримінальному праві. Коли йдеться про триваючий злочин, час починає відлік не з моменту першого кроку, а з моменту останнього. І дев’ять років поза службою зовсім не означають дев’ять років безкарності.