Уникнення мобілізації в Україні перестало бути просто кримінальним правопорушенням – воно перетворилося на жорсткий соціальний фільтр. Репортаж американського журналу The Nation підтвердив те, про що давно говорять у чергах біля територіальних центрів комплектування: ваші шанси не опинитися у війську сьогодні визначає не закон, а товщина гаманця та коло знайомств.
Не просто «ухилянт»: що каже закон
Давайте одразу розставимо крапки над «і». Українське законодавство називає речі своїми іменами. Неявка за повісткою під час мобілізації — це не дріб’язкове порушення, а повноцінний злочин. Стаття 336 Кримінального кодексу передбачає за це позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.
Інакше кажучи, якщо вас затримують, ви не просто «прогульник», а фігурант кримінальної справи. Судова практика з цієї статті зараз досить сувора — випадки, коли дають умовний термін, радше виняток, ніж правило. Однак сама лише наявність покарання чомусь не зупиняє тисячі чоловіків. Чому? Бо в реальності працює зовсім інша математика.
Територіальний центр комплектування, колишній військкомат, — це місце, де вас мають облікувати, провести медичний огляд і ухвалити рішення про придатність. Але грань між законною процедурою і тим, що нагадує полювання, часто розмита. Формально працівники ТЦК зобов’язані діяти в межах закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». А що ми бачимо на практиці?
Примусове фото та удари: історія, яка стала правилом
Історія 29-річного IT-фахівця Тараса з Одеси (ім’я змінене), описана в репортажі, — не поодинокий випадок. Він двічі тікав від представників ТЦК, аж поки його не затримали просто на вулиці. Далі — медичний огляд. Коли чоловік відмовився фотографуватися, двоє в цивільному силоміць зробили фото, а потім, за його словами, били по голові.
Тут важливий юридичний нюанс. Вимога сфотографуватися для військово-облікових документів, найімовірніше, має законні підстави. А ось побиття — це вже зовсім інша стаття. Перевищення влади або службових повноважень, поєднане з насильством, підпадає під дію статті 365 Кримінального кодексу. Але чи подаватиме Тарас заяву, якщо сам перебуває в розшуку за ухилення? Питання риторичне.
Після цього його відправили до навчального центру, де він захворів і потрапив до лікарні. Звідти за допомогою друзів утік. На момент розмови з журналістом Тарас знову переховувався в орендованій квартирі й майже не виходив на вулицю. Увесь цей час він живе в режимі постійного страху — типова картина для чоловіків, які наважуються на уникнення мобілізації.
Соціальна драбина: чому гроші вирішують усе
Головний висновок, якого доходить The Nation, звучить невтішно: можливості уникнути призову напряму залежать від доходів та соціального становища. І це вже не просто соціологічне спостереження — це фактично паралельна правова реальність.
Уявіть собі звичайного водія маршрутки з зарплатою 10 000 гривень. Він не може дозволити собі орендувати окрему квартиру для переховування, оплачувати адвоката чи тим більше — давати хабаря за «вирішення питання». Водночас айтішник із доходом у дві-три тисячі доларів, як Тарас, має ресурси для втечі. Оренда житла, підтримка зв’язку через друзів, навіть елементарне замовляння доставки їжі — усе це коштує грошей. Так уникнення мобілізації стає привілеєм заможних.
Додайте сюди ще один потужний фактор — соціальний капітал. Зв’язки в медичних комісіях, знайомства серед посадовців, можливість оформити фіктивне бронювання на підприємстві — усе це теж частина системи. Точна кількість чоловіків, які уникають призову, невідома. Соціологи називають цифри від кількох тисяч до кількох десятків тисяч. Але суть навіть не в кількості, а в тому, що ця «вибіркова мобілізація» підриває довіру до держави глибше, ніж будь-яка пропаганда.
Ручне управління замість правила
Здавалося б, закон передбачає чіткі підстави для відстрочки: стан здоров’я, багатодітні батьки, догляд за хворими родичами. Але на практиці механізми отримання цих відстрочок часто перетворюються на торгівлю. Людина без коштів може місяцями збирати довідки, тоді як той, хто має «потрібних людей», отримує бронювання за лічені дні.
Чи варто дивуватися, що чоловіки масово закриваються вдома? Доки існують два неписані шляхи — воювати або мати гроші, щоб не воювати, — система залишатиметься глибоко несправедливою. І доки вона не стане прозорою та однаковою для всіх, без огляду на банківський рахунок чи коло друзів, уникнення мобілізації буде не просто злочином, а радше соціальною лотереєю.
А Тарас і досі сидить у тій орендованій квартирі, сподіваючись, що про нього забудуть. Щоправда, закон про таке забування нічого не каже.