Апеляційне оскарження прокурором судових рішень – це не просто формальність, а процедура, де кожна деталь має значення. Особливо коли йдеться про те, хто саме з посадовців прокуратури має право подати скаргу. Саме на цьому й «спіткнувся» перший заступник керівника Оболонської окружної прокуратури м. Києва у справі № 756/6907/22, яку нещодавно розглянув Верховний Суд.
Давайте розберемо цю історію. Вона показова й допомагає зрозуміти, як працює механізм оскарження на практиці.
З чого все почалося
У квітні 2023 року Оболонський районний суд м. Києва визнав громадянина винним у грабежі – відкритому викраденні чужого майна (ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України). Покарання призначили у вигляді штрафу: 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вирок намагалися оскаржити в апеляції, але Київський апеляційний суд у серпні 2023 року залишив його без змін. Здавалося б, крапка. Та через два з половиною роки справа отримала несподіване продовження.
Орган пробації звернувся до суду з поданням про заміну покарання засудженому. І отут починається найцікавіше. Оболонський районний суд у грудні 2025 року це подання відхилив. Тоді на сцену вийшов перший заступник керівника Оболонської окружної прокуратури – він вирішив оскаржити цю ухвалу.
Несподіваний поворот
Київський апеляційний суд 20 лютого 2026 року повернув скаргу прокурора, навіть не розглядаючи її по суті. Аргументація була такою: заступник керівника окружної прокуратури не надав жодних документів, які б підтверджували його повноваження на участь у цьому конкретному провадженні.
Суд прямо вказав: якщо немає процесуального рішення керівника прокуратури про уповноваження конкретної особи, то ця особа не є прокурором у розумінні п. 6 ч. 1 ст. 393 Кримінального процесуального кодексу України. А отже – не має права подавати апеляційну скаргу.
Прокурор із цим категорично не погодився й пішов до Верховного Суду.
Що говорить закон
Тут важливий момент. Апеляційне оскарження прокурором регулюється одразу кількома нормами Кримінального процесуального кодексу України, і вони працюють у зв’язці.
По-перше, ст. 36 КПК визначає загальні повноваження прокурора. Частина 4 цієї статті встановлює базове правило: право на оскарження має той прокурор, який брав участь у судовому провадженні. Логіка проста – якщо ти був у залі, знаєш матеріали, то можеш і оскаржити.
Але є виняток. Та сама частина 4 називає прокурорів вищого рівня, які можуть подавати апеляційні та касаційні скарги незалежно від участі в засіданнях. Хто саме? Генеральний прокурор, його перший заступник і заступники, заступник Генерального прокурора – керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та його заступники, керівник обласної прокуратури, його перший заступник і заступники.
Зверніть увагу: керівника окружної прокуратури чи його заступників у цьому переліку немає. І це принципово.
Чому заступник не зміг оскаржити ухвалу
Верховний Суд, перевіривши матеріали справи, погодився з апеляційним судом. І ось чому.
Для участі в розгляді подання органу пробації був уповноважений інший прокурор – не заступник керівника, а рядовий працівник тієї ж прокуратури. Саме він, відповідно до матеріалів справи, мав беззаперечне право оскаржити судове рішення. Але не скористався ним.
Крім того, у матеріалах справи не знайшлося жодного документа, який би підтверджував повноваження заступника керівника окружної прокуратури на участь у цьому конкретному провадженні. Не було таких доказів ні в додатках до касаційної скарги, ні в ній самій.
Прокурор посилався на Наказ Генерального прокурора № 309 від 30 вересня 2021 року та на ст. 17 Закону України «Про прокуратуру». Мовляв, перший заступник керівника окружної прокуратури є прокурором вищого рівня для прокурорів цієї ж прокуратури. А раз так – то й право на оскарження має.
Але Верховний Суд чітко розмежував: бути прокурором вищого рівня в адміністративному сенсі – це одне. А мати процесуальне право на апеляційне оскарження прокурором, який не брав участі в засіданні – зовсім інше. Кримінальний процесуальний кодекс України дає вичерпний перелік таких осіб, і заступник керівника окружної прокуратури до нього не входить.
Ще один важливий аргумент
Прокурор наполягав: навіть якщо апеляційний суд вважав, що зі скаргою щось не так, він мав залишити її без руху згідно зі статтями 396 і 399 КПК, а не повертати одразу. Десь тут можна було б посперечатися.
Але річ у тім, що залишення скарги без руху застосовується тоді, коли недолік можна виправити – скажімо, дописати мотивувальну частину чи додати копії. Відсутність же повноважень на подання скарги – це не технічний огріх. Це фундаментальна перешкода, яку неможливо усунути «дооформленням» документів. Якщо особа взагалі не має права на оскарження, то й виправляти нема чого.
Саме тому Верховний Суд залишив ухвалу апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу прокурора – без задоволення.
Що варто запам’ятати
КПК не дає заступнику керівника окружної прокуратури автоматичного права на апеляційне оскарження прокурором судових рішень, якщо він не брав участі в розгляді справи. Для цього потрібне окреме процесуальне рішення керівника прокуратури – документ, який чітко уповноважує конкретну особу діяти в конкретному провадженні.
Інакше кажучи, сама лише посада – навіть керівна – не дає carte blanche на оскарження будь-якого судового рішення. Процесуальний закон у цьому питанні формальний, і суди стежать за його дотриманням досить прискіпливо.
Ця справа – гарний приклад того, як важливо не плутати адміністративні повноваження всередині прокуратури з процесуальними правами, які надає Кримінальний процесуальний кодекс. Межа між ними тонка, але наслідки її перетину можуть бути вельми відчутними: повернення скарги, втрата часу, а в гіршому випадку – пропуск строків на оскарження.