Уявіть: ви хотіли продати квартиру, але нотаріус каже – не вийде. На всьому вашому нерухомому майні висить арешт. Причому накладений він ще у 2011 році, борг давно повернули стягувачу, виконавче провадження знищили за строком давності, а сам кредитор мовчить уже понад десять років. Саме в такій ситуації опинився герой справи № 2-2744/2010, і саме її розбирав Верховний Суд 12 серпня 2026 року.
Давайте розберемося, чому суди нижчих інстанцій відмовили чоловікові у знятті арешту з майна, і що з цього приводу сказав касаційний суд.
З чого все почалося
Ще у 2010 році Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя стягнув солідарно з трьох осіб, серед яких був і наш позивач, борг на користь «Кредитпромбанку». Йшлося про суми 1 730 грн і 306 973,28 грн. Виконавчі провадження відкрили у квітні 2011 року, а у вересні того ж року на все нерухоме майно боржника наклали арешт.
Через три роки стягувача замінили – замість «Кредитпромбанку» ним стало АТ «Дельта Банк». А ще через рік, у лютому 2015-го, державний виконавець повернув виконавчі документи стягувачу. Підстава – пункт 4 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, що діяла на той час): стягувач або перешкоджав виконанню, або не вніс аванс.
Здавалося б, історія закінчилася. Але арешт – ні.
Арешт є, провадження немає
У листопаді 2024 року адвокат боржника отримав відповідь від виконавчої служби: виконавчі провадження завершені ще у 2015 році, а от обтяження № 11568698, зареєстроване 2 вересня 2011 року, ніхто не скасовував. Тобто все нерухоме майно людини залишалося під арештом, хоча жодних активних виконавчих дій щодо нього не велося.
У травні 2025 року чоловік подав клопотання про зняття арешту з усього нерухомого майна. Виконавча служба відповіла відмовою – мовляв, за статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для цього немає.
Тоді він пішов до суду.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя у листопаді 2025 року у скарзі відмовив. Логіка була така: повернення виконавчого документа стягувачу – це не закінчення виконавчого провадження. Стягувач має право повторно звернутися за примусовим виконанням. Отже, арешт знімати зарано.
Запорізький апеляційний суд у квітні 2026 року це рішення підтримав. Колегія суддів додала: боржник не погасив ані основний борг, ані виконавчий збір. А повернення виконавчого листа стягувачу – не підстава для зняття арешту.
Ключове посилання обох судів – правова позиція Великої Палати Верховного Суду, яка справді розрізняє «закінчення виконавчого провадження» (арешт знімається) і «повернення виконавчого документа стягувачу» (арешт залишається).
Але чи все так однозначно?
Чому Верховний Суд не погодився
Касаційний суд звернув увагу на те, що залишилося поза увагою попередніх інстанцій. І ось тут – найцікавіше.
По-перше, матеріали виконавчих проваджень були знищені. Строк зберігання завершених виконавчих проваджень становить три роки, після чого їх знищують. Виконавча служба так прямо і написала: надати детальнішу інформацію неможливо, провадження знищені.
По-друге – і це головний процесуальний прокол – суд першої інстанції сам витребував матеріали виконавчого провадження ще у вересні 2025 року. Але ухвала залишилася невиконаною. Суди так і не побачили ані відновлених матеріалів, ані встановлених обставин завершення провадження.
А це критично важливо, бо без розуміння того, на якій саме підставі завершилося виконавче провадження, неможливо вирішити, чи має боржник право на зняття арешту.
Що сказала Велика Палата у схожій справі
Верховний Суд послався на постанову Великої Палати від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11. Там ситуація була майже дзеркальною: виконавчі провадження знищені, арешти залишилися, виконавча служба відмовила у знятті арешту.
Велика Палата тоді чітко вказала: отримавши заяву про скасування арешту в межах знищеного виконавчого провадження, виконавець зобов’язаний вжити заходів для відновлення його матеріалів. Відновити – за допомогою даних автоматизованої системи, документів сторін та іншої доступної інформації. І вже після цього, знаючи конкретну підставу завершення, ухвалювати рішення.
Крім того, в постанові Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 757/6367/13-ц підкреслюється: якщо суди не дослідили матеріали відновленого виконавчого провадження і не встановили обставин його завершення – це самостійна підстава для скасування рішень і направлення справи на новий розгляд.
І саме це сталося у справі № 2-2744/2010.
До речі, позивач у касаційній скарзі наголошував ще на одному моменті: за час виконавчих дій було примусово реалізовано автомобіль і квартиру, що належали боржникам. Тобто часткове погашення боргу відбулося, але суди це навіть не перевіряли.
Що тепер
Верховний Суд скасував ухвалу Вознесенівського районного суду від 6 листопада 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 квітня 2026 року. Справу направили на новий розгляд до суду першої інстанції.
І тепер перед цим судом стоять конкретні завдання: зобов’язати виконавчу службу надати відновлені матеріали виконавчого провадження, встановити точну підставу його завершення і, вже спираючись на це, ухвалити – чи має боржник право на зняття арешту з майна.
Чому ця справа важлива для кожного
Ситуація, коли арешт «зависає» на роки після фактичного припинення виконавчих дій – не рідкість. Особливо з огляду на те, що завершені провадження знищуються через три роки. Людина може навіть не знати про існування арешту, поки не спробує розпорядитися своїм майном.
Позиція Верховного Суду тут однозначна: сама лише відсутність матеріалів виконавчого провадження не може бути підставою для відмови у знятті арешту. Виконавець мусить ці матеріали відновити. А суд – вимагати їх і вивчати, перш ніж ухвалювати рішення.
Якщо ж з’ясується, що виконавче провадження було завершене через закінчення (а не через повернення документа стягувачу) – арешт мають зняти. Якщо ж стягувач роками не цікавиться долею боргу, а виконавча служба не може пояснити, на якій підставі провадження припинилося – це вже схоже на невиправдане втручання у право мирно володіти своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини.
Цивільний процесуальний кодекс України дає суду інструменти для судового контролю за виконанням рішень. Ця справа показує: інструменти мають працювати, а не лише декларуватися на папері.