Атака на торговий центр у Харкові сталася ввечері 24 жовтня. Для міжнародного права це не рядовий епізод великої війни, а подія з цілком конкретною юридичною кваліфікацією – щойно факти підтвердяться. Далі розберемо простими словами, чому цивільні об’єкти мають особливий статус, які норми порушує удар по них і що з цього можуть винести для себе постраждалі.
Що відомо про удар
Увечері 24 жовтня міський голова Харкова Ігор Терехов повідомив, що ворог атакував торговий центр в Основ’янському районі. Наслідки, за його словами, ще уточнювали. Начальник Харківської обласної військової адміністрації Олег Синегубов написав про черговий приліт по тому самому району. Він додав, що всі екстрені служби працюють у посиленому режимі.
О 19:24 з’явилося уточнення: удар стався в Індустріальному районі. Інформації про постраждалих на той момент не надходило.
Розбіжність у деталях перших годин після атаки на торговий центр у Харкові – звична річ. Рятувальники, поліція, медики та комунальники працюють одночасно, а межі руйнувань уточнюють по уламках і свідченнях очевидців. Плутанина тут не ознака приховування, а наслідок того, що картина складається буквально на очах.
Чому торговий центр – цивільний об’єкт
Атака на торговий центр у Харкові – привід пригадати базову логіку права війни. Міжнародне гуманітарне право ділить усе на дві категорії: воєнні цілі та цивільні об’єкти. Стаття 52 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1977 року формулює правило гранично просто. Цивільними вважаються всі об’єкти, які не належать до воєнних цілей за своєю природою, розташуванням, призначенням або використанням.
Щоб об’єкт став воєнною ціллю, потрібні дві умови одночасно. Він має робити ефективний внесок у воєнні дії, і його знищення повинно давати виразну воєнну перевагу. Склад боєприпасів цим умовам відповідає. Торговий зал з магазинами – ні.
Торговий центр за замовчуванням місце цивільне. Там покупці, продавці, підлітки в кінотеатрі, батьки з дітьми в фудкорті. Поки немає доказів, що в будівлі розміщувалися військові підрозділи, техніка чи склади, діє презумпція цивільного об’єкта. Це не юридична лазівка, а базовий принцип, закріплений у статтях 48 і 51 Додаткового протоколу I.
Які норми тут працюють
Четверта Женевська конвенція 1949 року захищає цивільних осіб під час війни. Додатковий протокол I 1977 року прямо забороняє напади на цивільні об’єкти й вимагає постійно розрізняти цивільне та воєнне. Напад на об’єкт, який не є воєнною ціллю, – самостійне порушення, навіть якщо ніхто не загинув.
Римський статут у статті 8 називає умисні напади на цивільні об’єкти воєнним злочином. Там же заборонені непропорційні удари: коли цивільні втрати явно перевищують ту воєнну перевагу, на яку розраховував нападник. Формулювання навмисно суворі, бо право виходить із простої думки: ціна помилки в наведенні надто висока.
Міжнародний кримінальний суд розглядає ситуацію в Україні з 2014 року, коли країна визнала його юрисдикцію. У 2024 році Україна ратифікувала Римський статут. Тож у справ про удари по цивільних об’єктах є не лише національний, а й міжнародний трек.
Що передбачає український Кримінальний кодекс
Стаття 438 Кримінального кодексу України має назву порушення законів і звичаїв війни. Перша її частина охоплює жорстоке поводження з військовополоненими та цивільними, знищення майна й інші порушення. Друга частина стосується тих самих діянь, поєднаних з умисним убивством, і передбачає покарання аж до довічного позбавлення волі.
Окремо працює стаття 437 – планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни. А ще є норма про фінансування дій, спрямованих на зміну меж території. Тобто відповідальність передбачена не лише для того, хто натиснув кнопку, а й для тих, хто віддав наказ і організував усе це.
Складність не в нормі, а у виконанні вироку. Поки обвинувачений перебуває на території Росії, затримати його неможливо. Тому чимало проваджень ідуть заочно, а зібрані докази працюють на майбутнє.
Універсальна юрисдикція як страховка
Деякі країни беруть такі справи на себе, навіть якщо злочин стався за тисячі кілометрів від їхніх кордонів. Механізм називається універсальною юрисдикцією: національний суд розглядає воєнні злочини незалежно від громадянства підозрюваного й місця події. Так робили Німеччина та країни Балтії.
Сенс у тому, щоб не залишити злочин без відповіді, навіть якщо підозрюваний колись виїде на лікування чи на відпочинок. Ордер, виданий у третій країні, цілком може спрацювати через роки.
Як фіксують докази
Очевидцям варто пам’ятати кілька практичних речей.
- знімати фото та відео так, щоб у кадрі читалися дата й час;
- не перезаписувати й не стискати оригінальні файли;
- не викладати геолокацію в мережу одразу після удару;
- звернутися на 102 або до слідчого, який веде провадження;
- передати свідчення можна і через Моніторингову місію ООН з прав людини в Україні.
Метадані – не формальність. Експерти визнають відео автентичним насамперед за оригінальним файлом із часом зйомки. Стиснута копія, викладена в соцмережу, у суді важить мало.
Реєстр збитків і компенсації
У 2023 році при Раді Європи створили Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації. Спершу там приймали заяви про пошкоджене та знищене житло, згодом перелік категорій розширювався. Гроші реєстр не виплачує: він фіксує й оцінює вимоги, щоб потім передати їх у майбутній компенсаційний механізм.
Для бізнесу, який орендував площу в торговому центрі, це теж шлях. Варто зберегти договір оренди, акти, накладні, листування з постачальниками та фото ушкоджень. Збитки, які неможливо підтвердити документами, в реєстрі майже не враховують.
Про воєнну необхідність і пастку виправдань
Атака на торговий центр у Харкові змушує повернутися до найскладнішого питання права війни. Хтось заперечить: а якщо поруч справді був військовий об’єкт? Навіть тоді право не дає свободи дій. Удар має залишатися пропорційним, а рішення про нього – зваженим. Коли загибель цивільних очевидно непорівнянна з очікуваною перевагою, атака стає протиправною незалежно від того, що було поруч.
Саме тому в таких справах ключову роль відіграють не гучні заяви, а нудна робота: супутникові знімки, дані радарів, аналіз уламків, свідчення. Усе це збирають місяцями, а іноді роками.
І для постраждалих, і для слідства перші 72 години після удару – найдорожчий час. Тоді зберігаються сліди, метадані та пам’ять очевидців. Пізніше залишається тільки те, що встигли зафіксувати.