Балістичний удар по комбінату «Каметсталь» у Кам’янському забрав життя п’ятьох людей — і змусив підприємство повністю зупинити виробництво. За офіційними даними, чотирьох загиблих працівників комбінату та одного працівника підрядної організації просто не встигли дістатися до укриття. Від моменту оголошення повітряної тривоги до вибуху минуло лише кілька хвилин. Тепер родини загиблих, поранені, роботодавець і держава мають дати відповіді на непрості запитання — зокрема юридичні.
Коли таке трапляється, більшості з нас на думку спадає просте: хто винен? Але право дивиться на ситуацію складніше. Воно розкладає подію на обов’язки, причинно-наслідкові зв’язки і джерела відшкодування. Давайте розберемо, що кажуть норми, коли балістичний удар вражає промисловий об’єкт під час війни.
Обов’язок роботодавця і кілька хвилин на порятунок
Трудовий кодекс України зобов’язує роботодавця створити безпечні умови праці. У мирний час це означає каски, огородження, інструктажі. Під час воєнного стану додається окремий пласт — організація укриття працівників за сигналом «Повітряна тривога».
Кодекс цивільного захисту теж грає свою роль: кожне підприємство повинне мати план евакуації, призначених відповідальних осіб і, звісно, саме укриття — хоча б найпростіше. І от тут починається найважче. Якщо від сирени до вибуху лічені хвилини, фізично вивести сотні людей із цеху до сховища неможливо. Чи означає це автоматичне звільнення роботодавця від відповідальності?
Коротка відповідь — ні. Суд оцінюватиме, наскільки система оповіщення на підприємстві була налагоджена, чи проводилися тренування, чи існували проміжні безпечні зони на шляху до основного укриття. Простіше кажучи, перевірятимуть не сам факт запізнення, а те, чи роботодавець зробив усе можливе, щоб мінімізувати ризик від такого самого балістичного удару. Якщо внутрішнє оповіщення спрацювало із затримкою, відповідальний за цивільний захист не був призначений або укриття виявилося замкненим — це вже серйозна підстава для претензій.
Коли настає кримінальна відповідальність
У разі загибелі людей на виробництві поліція майже автоматично відкриває провадження за статтею 271 Кримінального кодексу — порушення вимог законодавства про охорону праці. Покарання може сягати виправних робіт або обмеження волі, а якщо загинуло кілька осіб — до семи років позбавлення волі.
Тут важливий момент: балістичний удар як причина загибелі не перекреслює обов’язку роботодавця забезпечити захист персоналу. Слідство встановлюватиме, чи були дії (або бездіяльність) посадових осіб підприємства додатковим чинником, що призвів до таких наслідків. Наприклад, якщо на комбінаті не переглянули маршрути руху до укриття після попередніх обстрілів регіону, це може стати ключовим епізодом справи.
Крім того, окремо дивляться на організацію роботи в умовах воєнного стану. Місцева влада часто видає розпорядження про зупинку виробництва під час тривалих повітряних тривог. Якщо таке розпорядження існувало, а робота тривала — це обтяжлива обставина. Якщо ж ні — то оцінюється загальна обачність керівника.
Що отримають родини загиблих і поранені
Окремо стоїть питання виплат — і воно часто бентежить людей не менше, ніж пошук винних. Одразу дві системи можуть спрацювати паралельно.
Перша — загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Родичі загиблого працівника отримують одноразову допомогу від Фонду соціального страхування (наразі це Пенсійний фонд України після реорганізації). Її розмір залежить від середньої зарплати померлого і становить, як правило, його п’ятирічний заробіток, але не менше певної суми, визначеної законом. Причому ця допомога виплачується незалежно від того, чи встановлять чиюсь провину — достатньо самого факту смерті під час виконання трудових обов’язків.
Друга система — відшкодування шкоди безпосередньо роботодавцем. Якщо буде доведено, що компанія не вжила всіх заходів безпеки, сім’я може через суд вимагати компенсацію моральної шкоди. Суди в таких категоріях справ досить активно задовольняють позови, особливо коли йдеться про втрату годувальника.
Для поранених працює механізм страхових виплат за тимчасову непрацездатність, а якщо людина отримала інвалідність — то й щомісячні страхові платежі. Так само потерпілий може додатково судитися з роботодавцем, якщо доведе, що травма стала наслідком недбалості.
Крім того, під час воєнного стану діють спеціальні урядові програми підтримки. Родинам загиблих від воєнних дій цивільних може надаватися матеріальна допомога з резервного фонду держбюджету — її розмір встановлюється окремими рішеннями Кабміну.
Збитки самого підприємства: кому відшкодовувати
Після балістичного удару пошкоджено аглодоменне виробництво, енергетичну й транспортну інфраструктуру комбінату. Підприємство повністю зупинилося. Хто платитиме за відновлення?
Юридично відповідальність за воєнні руйнування покладається на державу-агресора — тобто росію. Але отримати компенсацію в реальному світі вкрай складно. Українські підприємства наразі можуть подавати позови до міжнародних судів або фіксувати збитки для майбутнього міжнародного компенсаційного механізму. На практиці ж більшість розраховує на власні резерви, страхування (якщо договір покриває воєнні ризики — а такі поліси дорогі й рідкісні) і, можливо, на державну підтримку.
Окрема історія — з працівниками підрядних організацій. Один із загиблих був не штатним співробітником комбінату, а працівником підрядника. Тут відповідальність за безпеку має нести безпосередній роботодавець (підрядна фірма), але комбінат як власник території теж може бути співвідповідачем, якщо не забезпечив доступ до укриття. Зазвичай у таких випадках розбирають умови договору підряду: хто саме відповідав за організацію укриття персоналу підрядника.
А що з договорами і форс-мажором
Зупинка виробництва через балістичний удар однозначно кваліфікується як форс-мажор. Торгово-промислова палата України підтверджує, що воєнні дії є обставинами непереборної сили. Це означає, що підприємство може бути звільнене від штрафів за зрив поставок перед контрагентами — якщо вчасно оформить відповідний сертифікат.
Але форс-мажор не звільняє від обов’язку платити зарплату працівникам. Навіть під час простою, спричиненого воєнними діями, роботодавець має зберігати за працівниками середній заробіток або, як мінімум, оплачувати час простою не з вини працівника в розмірі двох третин тарифної ставки. Інакше — трудовий спір і адмінштрафи.
Як зменшити ризики — кілька слів для бізнесу
Попри те, що війна диктує свої правила, алгоритм «що робити завтра» все ж існує. По-перше, провести реальний аудит системи оповіщення: чи чутно сирену в усіх приміщеннях, чи є дублюючі канали (месенджери, гучномовці). По-друге, зменшити відстань до найближчого укриття — навіть проміжні бетонні блоки можуть врятувати життя, якщо основний підвал далеко. По-третє, призначити конкретних осіб і переконатися, що вони знають, що робити в перші секунди після сигналу, а не чекати вказівок.
З погляду документів варто оновити внутрішні накази про цивільний захист, переписати інструкції під реалії воєнного часу та провести позачергове навчання — коротке, без зайвого формалізму. І звісно, тримати зв’язок із місцевою військовою адміністрацією: іноді вони оперативно попереджають про напрямок загрози, що дає додаткові хвилини.
Окремо — про психологічний стан колективу. Працівники «Каметсталі» пережили те, чого не побажаєш нікому. Після такого балістичного удару частина людей просто боятиметься повертатися на робоче місце, і це нормально. Закон не зобов’язує роботодавця надавати психологічну допомогу прямо, але розумний керівник організує її — хоча б через місцеву службу соцзахисту або громадські ініціативи. Це не тільки людяно, а й знижує ймовірність подальших трудових спорів через примушування до виконання обов’язків у стані гострого стресу.
Трагедія в Кам’янському ще раз нагадала: кілька хвилин між сиреною і вибухом можуть коштувати життя. Право не поверне загиблих, але здатне дати їхнім родинам справедливість — і змусити тих, хто відповідає за безпеку, робити більше, ніж мінімально вимагає закон.