З 1 липня 2026 року безкоштовне житло для біженців у Польщі остаточно пішло в минуле. Українці, які перебувають у країні під тимчасовим захистом, більше не можуть розраховувати на державний дах над головою. Відтепер є два шляхи: платити за оренду самостійно або шукати помешкання на приватному ринку.
Рішення не стало громом серед ясного неба. Польський уряд попереджав про нього заздалегідь, а перші обмеження запрацювали ще 5 березня – після ухвалення так званого «закону про згортання допомоги». Той документ урізав низку соціальних виплат і став своєрідною репетицією перед липневими змінами. Але тепер ідеться про найболючіше – про житло.
Чому Варшава пішла на такий крок
Офіційна позиція звучить прагматично: нові правила мають підштовхнути людей до фінансової самостійності. Тим, хто планує залишитися в Польщі, – почати заробляти й інтегруватися в економіку. А тим, хто вже може повернутися додому, – ще раз обміркувати таку можливість.
Звучить логічно, якщо зважити на цифри. За офіційними оцінками, Польща спрямувала на допомогу українським біженцям близько 40 мільярдів злотих. Це колосальна сума, яку країна несла на собі понад два роки. Рано чи пізно будь-яка держава починає рахувати гроші – і тут Польща не виняток.
Але є й інший бік медалі. Деякі експерти вбачають у рішенні не лише економіку. На їхню думку, воно відображає певне охолодження у відносинах між Варшавою та Києвом. Суперечки щодо аграрної політики, різне бачення окремих історичних подій – усе це, схоже, поступово впливає й на міграційну політику. Коли політичний градус знижується, змінюються й правила гри для тих, хто шукав прихистку.
Європейський тренд
Польща тут не самотня. Подібні настрої дедалі виразніше проявляються і в інших країнах, що прихистили українців.
Німеччина, яка прийняла близько 1,2 мільйона наших громадян, уже чує дедалі гучніші заклики переглянути підходи до довгострокової підтримки. В Ірландії, де перебуває приблизно 84 тисячі біженців, дискусія теж набирає обертів. Уряди цих країн опинилися перед тим самим викликом: як зберегти баланс між гуманітарною місією та навантаженням на бюджет.
Іншими словами, польський досвід – це не окремий випадок, а частина ширшої європейської тенденції. І те, як саме Варшава пройде цей шлях, уважно вивчатимуть сусіди.
Хто постраждає найбільше
Тут важливий момент. Хоча влада називає рішення економічно обґрунтованим, воно боляче вдарить по найуразливіших категоріях. Літні люди, особи з інвалідністю, ті, хто не може працювати через стан здоров’я, – їм нікуди йти й немає на що винаймати житло.
Колишній електрик Костянтин Костецький, якому 74 роки, мешкає в готелі для біженців у Гожуві-Велькопольському. Його українська пенсія – 500 злотих на місяць. Дружина отримує ще 300 злотих. Разом – 800 злотих. Цього катастрофічно мало для оренди навіть найскромнішого помешкання. «Молоді люди можуть працювати, можуть орендувати квартиру, але не в моєму віці», – сказав він The Telegraph. І додає: якщо доведеться переїхати до іншої країни, вони це зроблять. Але все ще сподівається, що нові правила скасують.
Не тільки гроші: проблема дискримінації
Здавалося б, молодій родині з роботою має бути легше. Та реальність виявляється складнішою.
Юлія Ахаркова, 30-річна мати шістьох дітей (сьома – на підході), разом із чоловіком мешкає в центрі для біженців у тому ж Гожуві-Велькопольському. Родина втекла з Дніпра. Обоє дорослих працюють і теоретично можуть дозволити собі оренду. Але коли вони починали шукати приватне житло, натрапили на глуху стіну.
«Коли ви намагаєтеся орендувати квартиру і кажете, що ви українець, іноді вони кладуть слухавку. А коли згадуєте, що у вас шестеро дітей, це вам не допомагає», – розповідає Юлія. Зараз родина збирає документи на банківський кредит для купівлі квартири, але визнає: процес може розтягнутися на роки.
Ця історія оголює проблему, яку не вирішити самими лише державними програмами. Справа не тільки в грошах. Українці стикаються з упередженням на ринку оренди, і жоден закон про фінансову самостійність цього не змінить. Люди готові платити – але їм просто не здають житло.
Що саме змінилося з 1 липня
До цієї дати державна підтримка в центрах колективного розміщення поширювалася майже на 11 тисяч осіб. Половина з них – діти. Тепер Польща припинила фінансувати перебування мешканців таких закладів. Це означає, що безкоштовне житло для біженців у Польщі більше не є гарантованою опцією.
Право на безоплатне проживання втратили, зокрема, українські матері з дітьми віком понад один рік. А також літні люди, які отримують польську пенсію – навіть якщо її розмір становить кілька десятків або сотень злотих. Формально пенсія є – отже, людина вважається такою, що має дохід. Те, що на ці гроші неможливо вижити, до уваги не береться.
Кому пощастило більше? Тим, хто встиг знайти роботу, винайняти житло й бодай частково інтегруватися в польське суспільство. Але таких, за оцінками, меншість. Для решти липень 2026 року став точкою неповернення – моментом, коли доводиться ухвалювати складні рішення. Повертатися в Україну, де все ще небезпечно? Їхати далі в Європу? Або ж шукати будь-яку роботу й сподіватися, що орендодавець не кине слухавку, почувши акцент?
Польське суспільство теж неоднозначно сприймає ці зміни. Одні кажуть: досить, допомагали – тепер нехай самі. Інші нагадують: серед біженців – пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні родини. І просто виставити їх за двері – не вихід.
Яким буде наступний крок польського уряду, наразі невідомо. Але очевидно одне: епоха масштабної підтримки добігає кінця. І українцям, які залишаються в Польщі, доведеться вчитися жити за новими правилами – навіть якщо ці правила їм не до душі.