Один удар ножем навмання, навіть не дивлячись на людину – і 8 років позбавлення волі за ч. 2 ст. 121 КК. Це не сюжет із кримінальної хроніки, а реальна справа № 373/1916/21, яку Верховний Суд розглянув у серпні 2026 року. Жінка під час побутової сварки вдарила співмешканця ножем – він помер за лічені хвилини. Засуджена до останнього наполягала: я не хотіла вбивати, це нещасний випадок. Але суди трьох інстанцій побачили ситуацію інакше.
Тож де проходить межа між умисним тяжким тілесним ушкодженням, що спричинило смерть, і вбивством через необережність? І чому аргумент «я не цілилася» не рятує від восьми років за ґратами?
Що сталося тієї ночі
24 травня 2021 року, близько першої години ночі. ОСОБА_6 і її співмешканець були вдома, обоє добряче випили – пізніше експертиза покаже 2,4 проміле в крові жінки та 2,96 проміле в крові чоловіка. Спалахнула сварка через побутові суперечки. Потерпілий образив жінку нецензурними словами.
І тоді ОСОБА_6 взяла зі столу ніж. Вона сиділа спиною до співмешканця, який стояв позаду праворуч. Жінка завдала удару навідмах – тобто з розвороту, навіть не обертаючись, не контролюючи траєкторію. Ніж влучив у грудну клітку.
Клинок пройшов між з’єднанням хрящової частини сьомого ребра з грудиною, проник через серцеву сорочку, стінку лівого шлуночка і зупинився в порожнині серця. За десять хвилин потерпілий помер.
Це не був прицільний, вивірений удар. ОСОБА_6 навіть не дивилася, куди б’є. І саме цей факт став головним аргументом захисту: якщо удар завдано без конкретної цілі – немає умислу на заподіяння тяжкої шкоди. А отже, немає підстав для кваліфікації за ч. 2 ст. 121 КК. Є лише вбивство через необережність за статтею 119 Кримінального кодексу України.
Логічно? На перший погляд – так. Але суд першої інстанції вирішив інакше.
Як працює подвійна форма вини
Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області вироком від 22 грудня 2022 року визнав жінку винною саме за ч. 2 ст. 121 КК. Апеляція погодилася. Верховний Суд також залишив рішення без змін.
Чому? Тут важливий момент – потрібно розібратися з поняттям подвійної форми вини.
Коли ми говоримо про умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, вина складається з двох компонентів. Перший – умисел щодо самих тілесних ушкоджень. Другий – необережність щодо настання смерті. Інакше кажучи, особа свідомо завдає удару, розуміючи, що заподіє шкоду здоров’ю, але смертельного результату не передбачає, хоча могла б.
А от вбивство через необережність за статтею 119 Кримінального кодексу України – це коли вина повністю необережна. Жодного умислу – ні прямого, ні непрямого.
Тепер подивимося на дії ОСОБА_6 очима суддів. Вона взяла ніж – предмет, який об’єктивно здатний завдати серйозних поранень. Завдала удару в бік людини, що стояла поруч. Так, вона не цілилася в серце. Але хіба, розмахуючи ножем навідмах, можна не усвідомлювати, що комусь буде завдано шкоди?
Суд першої інстанції встановив: у ОСОБА_6 був непрямий умисел. Вона не бажала смерті, однак свідомо допускала заподіяння тілесних ушкоджень. Вона «залякувала» потерпілого, як зафіксовано у вироку. А коли людина «залякує» ножем, не контролюючи траєкторію удару, вона бере на себе ризик будь-яких наслідків.
Верховний Суд у цій справі ще раз підтвердив свою сталу позицію: для розмежування ч. 2 ст. 121 КК і статті 119 КК потрібно аналізувати все в комплексі. Спосіб і знаряддя злочину, кількість і характер поранень, локалізацію ушкоджень, поведінку обвинуваченої та потерпілого до події, їхні стосунки.
У цьому випадку все склалося не на користь засудженої. Ніж. Удар у груди. Проникаюче поранення. Жодних спроб уникнути шкоди. Жінка навіть не подивилася, куди б’є – і саме це свідчить про байдуже ставлення до наслідків, тобто про непрямий умисел.
Колегія суддів підкреслила: людина відповідає за той результат своїх дій, який фактично заподіяно. У цьому випадку – тяжкі тілесні ушкодження, похідним наслідком яких стала смерть потерпілого.
На що скаржилася засуджена
Касаційна скарга ОСОБА_6 була об’ємною і зачіпала майже всі аспекти справи.
По-перше, вона стверджувала, що свідки давали неправдиві показання. Верховний Суд відповів коротко: всі свідки попереджені про кримінальну відповідальність за статтею 384 КК, їхні свідчення послідовні, логічні й повністю узгоджуються між собою та з іншими доказами. Жодних фактів обмови чи особистої зацікавленості не встановлено.
По-друге, засуджена атакувала висновки експертиз. Зокрема, вона наполягала, що судово-психіатричну експертизу провели через два місяці після затримання, а не одразу – і це нібито унеможливило фіксацію її психоемоційного стану. Але Суд пояснив: закон не вимагає проводити експертизу негайно, двомісячний термін є цілком нормальним для збору матеріалів і призначення комісійного дослідження.
Окремо ОСОБА_6 намагалася оскаржити результати алкотесту через відсутність у матеріалах справи сертифікатів повірки приладу. Але Кримінальний процесуальний кодекс України не зобов’язує експертну установу долучати такі документи до кожного висновку.
Були й інші аргументи – про два ножі замість одного, про відмову суду допитати експертів і повторно допитати свідків, про тиск з боку колегії суддів. Жоден із цих доводів Верховний Суд не визнав переконливим.
Ключове, що варто розуміти: касаційна інстанція – це суд права, а не факту. Тут не переоцінюють докази, не допитують свідків і не проводять очних ставок. Тут перевіряють, чи правильно суди першої та апеляційної інстанцій застосували закон. І Верховний Суд порушень не знайшов.
Вісім років: чому не менше
Санкція ч. 2 ст. 121 КК передбачає від 7 до 10 років позбавлення волі. Вісім років – це ближче до мінімальної межі.
Суд врахував дві обтяжуючі обставини. Перша – вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння. Друга – злочин щодо особи, з якою винна перебувала у близьких стосунках. Пом’якшуючих обставин суд не знайшов.
Засуджена просила застосувати статтю 69 Кримінального кодексу України – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Але це винятковий інструмент, який застосовується лише за наявності обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості злочину. Таких обставин суди не побачили. І Верховний Суд нагадав: застосування статті 69 – це право, а не обов’язок суду.
Ця справа – не просто про конкретну жінку, яка невдало замахнулася ножем. Вона про те, як кримінальний закон оцінює наміри людини через її дії.
Аргумент «я не хотіла» не спрацьовує, якщо ти взяв до рук ніж і завдав удару. Не рятує навіть те, що ти не дивився, куди б’єш. У кримінальному праві байдужість до наслідків власних дій – це одна з форм умислу.
Іронія в тому, що саме той факт, який засуджена вважала своїм виправданням – «я ж навіть не дивилася» – став одним із доказів її провини. Бо свідомо не дивитися, завдаючи удару ножем, означає свідомо приймати будь-який результат. У тому числі – смертельний.