Ч. 5 ст. 111-1 КК України – це та межа, яку перетинають ті, хто добровільно допомагає окупантам проводити псевдореферендуми на захоплених територіях. Покарання тут суворе – до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Нещодавно Верховний Суд розглянув касаційну скаргу у справі, де жінку засудили саме за цією статтею, і його рішення розставляє кілька важливих акцентів.
Уявіть собі ситуацію. Вересень 2022 року, Херсонщина перебуває під окупацією. Російська адміністрація оголошує так званий «референдум» про входження області до складу РФ. Людям пропонують роботу – ходити з урною для бюлетенів по селах і збирати голоси. Платять рублями. Хтось погоджується, хтось відмовляється.
Саме такий вибір постав перед мешканкою Херсонської області. Вона погодилася. Протягом п’яти днів – з 23 по 27 вересня 2022 року – жінка їздила із урною та бюлетенями по земельних ділянках біля сіл Ромашкове, Дніпровське, Софіївка, Широка Балка. Працювала там, де в полі перебували люди. Вела облік тих, хто голосує, і видавала бюлетені.
Це не просто агітація і не просто якась адміністративна робота. Своїми діями вона допомагала окупантам створити видимість легітимності того, що жодного стосунку до законності не мало. Саме такі люди, як вона, забезпечували «явку» і «результат», яким потім козиряла російська пропаганда.
Що сказали суди першої та апеляційної інстанцій
Херсонський міський суд у квітні 2025 року визнав жінку винною за ч. 5 ст. 111-1 КК України. Вирок – 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах влади та місцевого самоврядування на 10 років. Плюс конфіскація всього майна. Строк покарання рахували з 30 серпня 2023 року – з моменту затримання.
Апеляційний суд у грудні 2025 року частково змінив вирок. Суть покарання залишилася тією ж: 7 років за ґратами, 10 років заборони на посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, а також заборона брати участь у виборчому процесі та референдумах. Конфіскація – усього особистого майна.
Але апеляція уточнила важливий момент щодо строків. Основний строк покарання тепер обчислюється з моменту, коли вирок набрав законної сили. А строк додаткового покарання (позбавлення прав) – тільки після того, як жінка відбуде основне. Водночас суд зарахував у строк відбуття покарання період попереднього ув’язнення – з 30 серпня 2023 року до дня набрання вироком сили, керуючись ч. 5 ст. 72 Кримінального кодексу України.
На чому наполягав захист
Захисник подав касаційну скаргу і вимагав скасувати вирок апеляційного суду, а справу направити на новий апеляційний розгляд. Його аргументи зводилися до кількох пунктів.
По-перше, він стверджував, що апеляційний суд порушив вимоги статті 404 Кримінального процесуального кодексу України. Мовляв, суд відмовився повторно досліджувати докази, хоча мав це зробити. До того ж у вироку нібито не згадано клопотання захисту і не наведено мотивів відмови.
По-друге, адвокат наполягав на порушенні правил підслідності. Він вважав, що постанова прокурора про доручення досудового розслідування органам поліції (а не СБУ, як того вимагають загальні правила) була недостатньо вмотивованою, а отже – незаконною. Логіка проста: якщо слідство провів неналежний орган, то й докази, зібрані під час такого слідства, треба визнавати недопустимими.
Засуджена підтримала захисника. Прокурор, навпаки, просив залишити рішення апеляції без змін.
Чому Верховний Суд відмовив
Касаційний суд перевіряє не факти, а право. Тобто він не переоцінює докази, не допитує свідків заново. Його завдання – з’ясувати, чи правильно суди застосували норми матеріального та процесуального права. І тут колегія суддів дійшла однозначного висновку: порушень немає.
Щодо повторного дослідження доказів – позиція Суду чітка. Стаття 404 КПК України справді дозволяє апеляції повторно досліджувати обставини, але за двох умов: або суд першої інстанції дослідив їх неповністю чи з порушеннями, або йдеться про докази, про які стало відомо вже після вироку. Сам факт незгоди з оцінкою доказів – не підстава для повторного дослідження.
У цій справі захисник просто не обґрунтував, що саме було досліджено неправильно чи неповно. Він не довів, що якісь докази «випали» з поля зору місцевого суду. Тому апеляція цілком законно відмовила в клопотанні.
Крім того, вимога записувати всі усні рішення суду до тексту вироку не ґрунтується на законі. Кримінальний процесуальний кодекс України чітко розмежовує: ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання. І це було зроблено.
А що з підслідністю? Тут усе теж прозоро. Частина 5 статті 36 КПК України дає керівнику обласної прокуратури та його заступникам право доручити розслідування іншому органу. Умова – неефективність роботи попереднього органу або об’єктивні обставини, які унеможливлюють його роботу (особливо в умовах воєнного стану).
У цій справі перший заступник керівника Херсонської обласної прокуратури видав постанову, де чітко зазначив: на одного слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області припадає понад 480 кримінальних проваджень. За такого навантаження забезпечити швидке, повне та ефективне слідство неможливо. Тому справу передали поліції. Це вмотивоване рішення, яке повністю відповідає і закону, і практиці Верховного Суду.
До речі, про практику. Об’єднана палата Касаційного кримінального суду ще у травні 2021 року (справа № 640/5023/19) роз’яснила: ефективність досудового розслідування – це співвідношення процесуальних дій та їх результатів із вимогами КПК, з урахуванням оптимальних затрат часу й зусиль. І обов’язкова передумова для зміни підслідності – це оцінка роботи попереднього органу як неефективної. Саме таку оцінку прокурор і навів.
Важливий нюанс про добровільність
Колегія суддів звернула увагу на деталь, яка має значення для всіх подібних справ. У суді першої інстанції допитали свідка – іншу жінку, яка опинилася в такій самій ситуації. Їй теж пропонували взяти участь у проведенні незаконного референдуму. Вона відмовилася. І жодних наслідків для неї це не мало.
Цей момент принциповий. Він руйнує типовий аргумент захисту: «мене змусили», «у мене не було вибору», «я боялася». Виявляється, вибір був. Суд установив, що засуджена добровільно погодилася, отримувала заробітну плату в рублях і не вчинила жодної спроби ухилитися від участі – ні 22 вересня, коли їй надійшла пропозиція, ні в наступні дні.
Жодних доказів примусу, насильства чи тиску сторона захисту не надала. Після звільнення території жінка не зверталася із заявами про те, що її примушували. Свідки не помічали в неї тілесних ушкоджень чи пригніченого стану.
Тож ч. 5 ст. 111-1 КК України у цьому випадку застосована правильно. Дії кваліфіковано точно, вину доведено поза розумним сумнівом.
Окремо варто зазначити, що диспозиція ч. 5 ст. 111-1 КК України охоплює широкий спектр дій – від обіймання посад у незаконних органах влади до участі в організації та проведенні незаконних виборів і референдумів на тимчасово окупованій території. Навіть якщо людина просто ходила з урною і видавала бюлетені – це вже злочин. Верховний Суд підтвердив це, залишивши вирок без змін.
Касаційну скаргу захисника відхилено. Постанова набрала законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.