Коли закінчиться війна в Україні — це питання зараз тримає в напрузі не лише Київ, а й західні столиці, які готуються, можливо, до найнебезпечнішого літа від початку повномасштабного вторгнення. Кремль загнав себе в коридор, де кожен наступний крок веде на мінне поле — і жоден не обіцяє перемоги. Гідеон Рахман, провідний зовнішньополітичний оглядач Financial Times, виклав у своїй колонці те, про що чиновники давно говорять у закритому режимі: Володимир Путін втратив простір для маневру, а чотири сценарії подальшої ескалації — це, по суті, чотири шляхи до стратегічної поразки.
Привід для такої нервозності важко не помітити. Нещодавні українські удари по паливній інфраструктурі Росії завдали шкоди, яку вже неможливо приховувати. Ідеться не про локальні перебої: дрони методично вибивають нафтопереробні заводи й сховища в глибині російської території, а відновлення триває місяцями. Країна вповзла в найсерйознішу паливну кризу за десятиліття. І вперше з початку війни дедалі більше західних лідерів готові сказати вголос те, що раніше вимовляли лише пошепки: шальки терезів, схоже, почали схилятися на користь України.
Але ось у чому штука. Практично ніхто у великих західних столицях не вірить, що Путін просто визнає поразку. Так його система не працює. І розмова змістилася: не «чи буде він ескалувати?», а «як, коли і в якому напрямку?»
Аналітики, які вивчають кремлівські опції, групують їх у чотири сценарії — чотверо дверей, якщо хочете, і всі ведуть на мінне поле. Давайте розберемося по черзі.
Двері перші: військовий натиск
Різка інтенсифікація наступальних дій, спроба зламати фронт грубою силою. Проблема в тому, що Росія і так втрачає людей із жахливою швидкістю — за оцінками західних чиновників, близько 35 тисяч військових убитими й пораненими щомісяця. Фінська аналітична група Black Bird Group щойно повідомила: у червні Росія вперше з 2023 року зафіксувала чисті територіальні втрати. Іншими словами, навіть на тих ділянках, де російська армія атакує, вона втрачає більше території, ніж захоплює.
Кидати в м’ясорубку ще більше людей означає оголошувати нову мобілізацію. А нова мобілізація означає внутрішній вибух, якого Кремль чотири роки старанно уникав.
Двері другі: тактичний ядерний удар
Той самий сценарій, який не дає спати військовим стратегам. Але обмеження тут жорсткі. Будь-яке застосування ядерної зброї, навіть обмежений удар по полю бою, майже напевно спровокує пряме військове втручання Заходу. Саме те, чого Путін усі роки війни уникав. А є ще Пекін.
Отут колонка Рахмана зачіпає фактор, який західні чиновники дедалі частіше називають вирішальним. Китай кількома каналами і не один раз дав Москві зрозуміти: ядерна ескалація для Пекіна — червона лінія. Коли ваш найважливіший стратегічний партнер, той самий, що підтримує російську економіку на плаву, каже вам чогось не робити, ви слухаєте. Або принаймні двічі думаєте.
Двері треті: прямий удар по НАТО
Провокація проти країн Балтії, скажімо, або Польщі. Логіка зрозуміла: перевірити альянс на міцність, увігнати клин у його єдність. Але співвідношення ризиків робить цей варіант майже самогубним. Пряма атака на країну НАТО запускає п’яту статтю, і військова відповідь альянсу, як не раз давали зрозуміти західні міністри оборони, буде нищівною. Це ескалація в жанрі російської рулетки, тільки барабан не порожній.
Двері четверті: гібридна війна на повну потужність
Саме тут, за оцінкою FT, сходяться прогнози, і саме цей сценарій західні розвідки відстежують особливо пильно. Кібератаки, масштабовані до нового рівня. Диверсії. Перерізані підводні кабелі. Удари по енергетичній інфраструктурі — не в Україні, а в Європі. Той тип операцій на межі заперечення, який Москва практикує роками, але тепер із новою інтенсивністю і з новим відчаєм.
На відміну від трьох інших сценаріїв, гібридна війна дає Путіну те, чого він гостро потребує: двозначність. Вибух на європейській підстанції не запускає автоматичну відповідь НАТО так, як колона танків, що перетинає естонський кордон. Це шлях ескалації, який максимізує шкоду й мінімізує неминучість відплати.
І все ж — і в цьому суть аргументу Рахмана — навіть цей курс не веде до перемоги. Жоден із чотирьох не веде. У цьому й полягає пастка.
Росія спалює солдатів швидше, ніж може їх замінювати. Економіка, попри воєнні вливання, дає дедалі більше тріщин. А паливна криза, спровокована точковими українськими ударами, — це не якась периферійна незручність. Вона б’є прямо в логістичні артерії російської воєнної машини.
Серед західних аналітиків формується консенсус: якщо Україна та її союзники зможуть утримати нинішній рівень тиску в найближчі місяці, до кінця року Кремль може опинитися перед необхідністю відмовитися від максималістських цілей і почати шукати — нехай і зціпивши зуби — шляхи до завершення війни.
Чи будуть це справжні переговори або заморожений конфлікт, поданий як перемога, — питання окреме.
І є ще одна протверезна нота, яку варто почути. Томас Нільссон, голова шведської воєнної розвідки, нещодавно зробив спостереження, що ускладнює західну надію на те, ніби все зміниться, щойно Путін піде. Проблема, стверджує Нільссон, не в одній людині — вона в системі, яку він збудував, і в настроях, які ця система культивувала в значній частині російського суспільства. Навіть постпутінська Росія, за його оцінкою, навряд чи раптово перетвориться на безпечного сусіда. Економіка зазнає серйозних труднощів, так. Але ознак швидкого обвалення режиму наразі немає.
Іншими словами: Захід, можливо, готується до найнебезпечнішого літа війни. Але осінь, і зима, і все, що за ними настане, простими теж не будуть.