Самовільне залишення військової частини під час воєнного стану – злочин, за який Кримінальний кодекс України передбачає від 5 до 10 років позбавлення волі. Та чи може суд призначити іспитовий строк замість реального ув’язнення? Саме це питання стало каменем спотикання у справі № 295/8165/23, яку 31 березня 2025 року розглядав Верховний Суд.
Що сталося: історія одного СЗЧ
Солдат-контрактник, водій десантно-штурмового відділення, 18 червня 2022 року не з’явився до пункту тимчасової дислокації своєї військової частини. Жодних поважних причин – ні хвороби, ні сімейних обставин, які б хоч якось виправдовували відсутність. Чоловік просто поїхав додому.
І перебував там рівно рік – до 22 червня 2023 року. Увесь цей час він не повідомляв ані командування, ані правоохоронців про те, де знаходиться і чому не виконує службові обов’язки. Проводив час на власний розсуд, нічим особливим не займався.
Тут важливий контекст: усе це відбувалося в умовах воєнного стану, коли країна веде активні бойові дії, а кожен військовослужбовець буквально на вагу золота.
Перша інстанція: несподівана м’якість
Богунський районний суд міста Житомира 27 червня 2023 року визнав військовослужбовця винним за частиною 5 статті 407 Кримінального кодексу України. Ця норма карає за нез’явлення вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад місяць, вчинене в умовах воєнного стану.
Суд призначив 5 років позбавлення волі – до речі, це мінімальне покарання, передбачене санкцією статті. Але одразу ж звільнив засудженого від реального відбування покарання, застосувавши статтю 75 Кримінального кодексу України. Іспитовий строк – 1 рік, і гуляй собі далі.
Чому так м’яко? Суд врахував щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, відсутність судимостей, позитивну характеристику, участь у бойових діях до втечі – загалом, увесь стандартний набір пом’якшувальних обставин. І жодної обтяжувальної.
Прокуратура з таким рішенням категорично не погодилася. Подала апеляційну скаргу.
Апеляція: повернення до реальності
Житомирський апеляційний суд 3 липня 2024 року виправив те, що вважав відвертою помилкою першої інстанції. Він скасував звільнення від відбування покарання з випробуванням і залишив 5 років позбавлення волі – тепер уже реальних.
Мотивація апеляційного суду виявилася жорсткою, але бездоганно логічною. Військовослужбовець-контрактник добровільно погодився захищати країну, склав присягу, а потім більше року просто ігнорував свій обов’язок. І це під час активних бойових дій, коли держава потребує захисту як ніколи.
Суд наголосив: визнання вини і каяття – це добре, але вони не перекреслюють суспільної небезпеки вчиненого. Самовільне залишення військової частини демотивує інших бійців, підриває дисципліну та боєздатність підрозділів. Іспитовий строк у таких справах – не просто несправедливо. Це шкідливо для армії як системи.
Касація: фінальна крапка від Верховного Суду
Захисник подав касаційну скаргу. Доводи зібралися різноманітні – від процесуальних порушень під час розгляду справи до вимоги застосувати статтю 69 КК і призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду методично розібрала кожен аргумент. І всі їх відхилила.
Щодо процесуальних порушень. Захисник стверджував, що суд першої інстанції не дотримався процедури за статтею 349 Кримінального процесуального кодексу України – мовляв, не з’ясував добровільності визнання вини, не роз’яснив наслідків скороченого порядку розгляду. Але Верховний Суд прослухав аудіозапис судового засідання і встановив: суддя детально пояснила обвинуваченому його права та наслідки, той усе зрозумів і погодився. Жодних сумнівів.
Кумедна деталь: захисник посилався на практику Верховного Суду у справі № 185/7793/20 щодо порушення процедури спрощеного провадження. Касаційна інстанція роз’яснила: та справа стосувалася кримінального проступку, який розглядається за главою 30 КПК. А тут – тяжкий злочин, до якого спрощена процедура взагалі не застосовується. Посилання просто нерелевантне.
Питання про нібито незаконний склад апеляційного суду теж розсипалося. Так, 3 липня 2024 року відбулася заміна одного судді – через відпустку, що цілком законно. Головуюча на початку засідання оголосила новий склад і запитала, чи є відводи. Ні захисник, ні обвинувачений – жодних заперечень.
І ось тут – головний нерв усієї справи.
Чому стаття 75 КК не для військових утікачів
Верховний Суд сформулював позицію гранично чітко: в умовах воєнного стану самовільне залишення військової частини має каратися реальним позбавленням волі. Іспитовий строк у таких справах не відповідає меті покарання.
Уявіть собі картину: одні військовослужбовці ризикують життям на передовій, а інші – отримують умовне покарання за те, що просто поїхали додому і рік не з’являлися на службу. Це не просто несправедливо. Це руйнує саму ідею військової дисципліни, перетворюючи її на порожній звук.
Колегія суддів підкреслила: злочини проти порядку несення військової служби під час війни викликають значний суспільний резонанс, а звільнення від відбування покарання не сприятиме ані виправленню засудженого, ані попередженню нових злочинів. Аналогічні висновки Верховний Суд робив і раніше – у постановах від 8 травня 2024 року (справа № 944/413/23) та 15 листопада 2023 року (справа № 608/67/23).
До речі, захисник намагався переконати суд, що його підзахисний вчинив злочин через збіг тяжких обставин – мовляв, мав проблеми зі здоров’ям, аутоімунний тиреоїдит, постійні головні болі. Але Верховний Суд зауважив: медична допомога надавалася військовослужбовцю під час служби, а всі питання зі здоров’ям у Збройних Силах вирішуються у встановленому порядку – через військово-лікарську комісію, через рапорти. Жодних доказів того, що стан здоров’я завадив повернутися на службу, сторона захисту не надала. Клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи апеляційний суд обґрунтовано відхилив.
Деталь, що багато важить
Окремо варто згадати аргумент захисту про те, що солдат «не ховався», а через місяць після зникнення нібито повернувся до частини, але не зміг продовжити службу, бо його «списали через СЗЧ».
Верховний Суд відповів лаконічно: відповідальність за статтею 407 КК настає незалежно від того, повернувся військовослужбовець до частини чи ні. Достатньо самого факту нез’явлення без поважних причин. А тут – рік відсутності.
І ще один показовий момент. Уже під час касаційного розгляду, 16 січня 2025 року, засуджений заявив клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі частини 5 статті 401 КК. Ця норма дозволяє уникнути покарання, якщо військовослужбовець уперше вчинив СЗЧ і має намір повернутися до військової частини для продовження служби. Але є обов’язкова умова – письмова згода командира.
Командир військової частини такої згоди не дав. Листом від 20 лютого 2025 року він чітко повідомив Верховний Суд: не згоден на продовження служби цим солдатом. Навіть теоретичний шанс на звільнення від відповідальності розчинився без сліду.
Сухий залишок
Справа № 295/8165/23 формує важливий орієнтир для всієї судової практики у категорії військових злочинів. Верховний Суд послідовно проводить лінію: самовільне залишення військової частини в умовах воєнного стану несумісне з іспитовим строком. Жодне каяття, жодна позитивна характеристика цього не змінюють.
Суди першої інстанції часом виявляють надмірний гуманізм і призначають статтю 75 КК там, де вона вочевидь недоречна. Але апеляція та касація послідовно виправляють такі рішення. Логіка проста й невблаганна: війна не пробачає легковажності, а правосуддя не може заохочувати ухилення від військового обов’язку.
Втім, сказане не означає, що шансів на пом’якшення немає взагалі. Стаття 69 Кримінального кодексу України дозволяє призначити покарання нижче від найнижчої межі. Але лише за наявності обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості злочину – таких, які за своєю силою можна порівняти зі станом сильного душевного хвилювання чи необхідної оборони. Звичайне «я злякався» сюди не потрапляє. Як і «у мене боліла голова». Потрібні справді виняткові підстави, а не просто життєві труднощі.
І, мабуть, найголовніше, що варто винести з цієї історії: самовільне залишення військової частини – це не прогул і не дисциплінарний проступок. У час, коли країна воює, це тяжкий злочин із цілком конкретними наслідками – п’ять років позбавлення волі, і не умовно. Розраховувати на інший результат означає видавати бажане за дійсне.