Грошове забезпечення військовослужбовця не припиняється автоматично в день, коли військова частина склала акт про його смерть. Саме цей принцип закріпив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 18 травня 2026 року у справі № 400/14430/23. І якщо ви вважаєте, що дата службового акта – це безумовна точка відліку для всіх нарахувань, ця справа змінить ваше уявлення.
Давайте розберемося, що сталося і чому позиція Верховного Суду має значення для багатьох родин військових.
Суть історії: чого вимагала позивачка
До військової частини звернулася жінка (в матеріалах справи – ОСОБА_1) з вимогою виплатити грошове забезпечення разом із додатковою винагородою за період з 1 квітня 2022 року по 17 липня 2023 року. Йшлося про виплати, передбачені постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 28 лютого 2022 року. Цей урядовий акт регулює розміри додаткової винагороди військовослужбовцям, і родина загиблого мала всі підстави розраховувати на передбачені ним суми.
Отримавши відмову, позивачка подала позов до окружного адміністративного суду. Суть вимоги зводилася ось до чого: військова частина видала наказ № 202 від 17 липня 2023 року, визначивши в ньому конкретний період для виплат. Але жінка вважала, що цей період має бути ширшим. Вона просила суд зобов’язати частину внести зміни до наказу, додавши до нього проміжок з 1 квітня 2022 року по 17 липня 2023 року.
Перша інстанція в позові відмовила повністю. Жодної додаткової копійки.
Апеляційний адміністративний суд підійшов до справи інакше. Він скасував рішення окружного суду й частково задовольнив вимоги: визнав протиправною відмову у виплаті грошового забезпечення за період з 1 квітня по 1 липня 2022 року. У решті вимог знову відмовив. Тобто позивачка виграла, але не повністю.
Що побачив Верховний Суд: головний поворот
І ось тут криється найцікавіше. На момент розгляду справи вже існувало рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 березня 2023 року (справа № 488/614/23). Ним було встановлено факт смерті військовослужбовця ОСОБА_2 – і встановлено конкретну дату.
На підставі цього рішення 31 березня 2023 року орган державної реєстрації актів цивільного стану видав свідоцтво про смерть. Тобто на момент вирішення адміністративного спору суд мав справу не з ситуацією «людина зникла, і ми не знаємо, що з нею». Ні. Перед судом був чіткий юридичний факт: смерть настала у визначений день, і це підтверджено судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду звернув увагу й на інший важливий момент. Відомості про ОСОБА_2 не вносилися до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. І, що показово, позивачка не оскаржувала це невнесення. Отже, предметом перевірки у Верховному Суді було не те, чи правильно оформили статус зниклого безвісти, а зовсім інше: чи правомірно відмовили у виплаті грошового забезпечення за період після дати смерті, яка вже встановлена судовим рішенням.
Чому не можна «відмотати назад» статус зниклого безвісти
Логіка суду тут кристально ясна. Якщо на конкретну дату вже є чинне судове рішення про смерть людини, ви не можете ретроспективно застосовувати до цього ж періоду законодавство про осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Це не технічна формальність і не причіпка юристів. Це принцип правової визначеності.
Уявіть собі ситуацію: суд встановив, що людина загинула 8 березня 2022 року. А потім хтось каже: «Давайте застосуємо до періоду після 8 березня правила для зниклих безвісти». Але ж це прямо суперечить самій суті судового рішення. Якщо людина загинула, вона не може одночасно вважатися зниклою безвісти за той самий проміжок часу. Це два взаємовиключні правові статуси.
Водночас Верховний Суд зробив украй важливе застереження. Цей висновок не можна тлумачити як обмеження прав сімей військовослужбовців у ситуаціях, коли тіло не евакуйоване, а смерть офіційно не встановлена. У таких випадках законодавство про осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Порядок № 884 та реєстрові механізми працюють саме як гарантія захисту прав родини. І вони мають працювати. Але не ретроспективно, коли факт смерті вже підтверджено судом і зареєстровано державою.
Що означає ця постанова для практики
Головний практичний орієнтир із постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду такий: дата складення акта про настання смерті не може сама по собі визначати період, за який виплачується грошове забезпечення.
Акт військової частини – це службовий документ. Він має доказове та облікове значення, однак не є безумовною відсічною датою для припинення виплат. Якщо пізніше суд встановив, що смерть настала в інший день, і на цій підставі провели державну реєстрацію – саме ця дата і має враховуватися при визначенні періоду виплати грошового забезпечення. Простіше кажучи, службовий акт не може «перебити» судове рішення.
Ієрархія тут очевидна: судовий акт важить більше, ніж внутрішній документ військової частини. Та й сам формат цих документів різний: акт фіксує те, що стало відомо командуванню на певний момент, а судове рішення встановлює юридичний факт з усіма правовими наслідками.
Коли родина військовослужбовця опиняється в подібній ситуації, майте на увазі ось що. Якщо військова частина відмовляє у виплатах, посилаючись виключно на дату свого акта про смерть, така відмова може бути оскаржена. Особливо коли на руках є судове рішення, що встановлює іншу дату смерті, та видане на його основі свідоцтво. Тут варто звірити дві дати й діяти, спираючись на ту, що зафіксована судом.
А от якщо немає ні рішення суду про смерть, ні свідоцтва – алгоритм дій буде зовсім іншим. У такому разі вступають у гру механізми, передбачені для осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. І постанова Кабінету Міністрів України № 168 від 28 лютого 2022 року тут теж може стати в пригоді, але вже в поєднанні з нормами про зниклих безвісти, а не як самостійна підстава для нарахувань. Це окрема історія, яка заслуговує не менш детального розбору.