Третій за день обстріл цивільної інфраструктури в Дніпрі та атака на Одесу — не просто новина зі стрічки. Для юриста це черговий епізод, який вимагає чіткої правової кваліфікації. Коли горять продуктові склади, а під удар потрапляють енергетичні або транспортні об’єкти, ми маємо справу не з абстрактною «воєнною необхідністю», а з діями, що мають конкретний юридичний вимір.
У цьому матеріалі я розберу, чому такі удари є порушенням міжнародного гуманітарного права, як їх кваліфікує українське законодавство і чому фіксація кожного випадку — це крок до майбутнього трибуналу. І жодних абстракцій: говоритимемо про речі, які можна підтвердити посиланнями на конкретні статті конвенцій та кодексів.
Що сталося 10 вересня
Спочатку коротко про факти. Голова Дніпропетровської обласної військової адміністрації Сергій Лисак повідомив, що російські війська втретє за день завдали удару по Дніпру. Внаслідок атаки спалахнули продуктові склади. Інформація про постраждалих на момент повідомлення уточнювалася. Майже одночасно надійшли дані про удар по інфраструктурі Одеси. Там теж обійшлося без жертв, однак пошкоджено цивільні об’єкти.
На перший погляд — звичне зведення. Але коли дивишся на нього очима міжнародного права, стає зрозуміло: тут є всі ознаки серйозного порушення законів війни.
Чому склад із продуктами — не військова ціль
Давайте розберемося з головним. Міжнародне гуманітарне право (МГП) чітко розмежовує цивільні та військові об’єкти. Відповідно до статті 52 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, цивільними є всі об’єкти, які не є військовими. Військовим вважається той об’єкт, що за своїм характером, розташуванням, призначенням або використанням робить ефективний внесок у воєнні дії і чиє знищення, захоплення або нейтралізація дає явну військову перевагу.
Продуктовий склад — це не казарма, не командний пункт і не арсенал. Їжа, яка там зберігалася, призначалась для цивільного населення. Тут важливий момент: навіть якщо припустити, що частина продуктів могла б гіпотетично використовуватися військовими (а доказів цьому немає), атакуюча сторона зобов’язана довести, що вона мала достатні підстави вважати об’єкт військовим у момент удару. Без таких доказів удар по продуктовому складу — це прямий напад на цивільний об’єкт.
Крім того, діє принцип пропорційності. Стаття 51(5)(b) Протоколу забороняє атаки, які можуть бути надмірними щодо очікуваної військової переваги. Яку військову перевагу можна отримати від знищення харчів для мирних мешканців? Відповідь очевидна — жодної.
А що з інфраструктурою Одеси
Атака на Одесу теж потрапляє під ту саму логіку. Термін «інфраструктура» в офіційних повідомленнях зазвичай охоплює об’єкти енергетики, водо- або теплопостачання, транспортні вузли. І якщо ці об’єкти не використовуються у військових цілях, їх атака — це теж порушення статті 52 та додатково статті 54 Додаткового протоколу І, яка захищає об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення.
Звісно, бувають випадки, коли електростанція живить військовий завод, і тоді вона може частково втрачати імунітет. Але навіть у такій ситуації діє заборона на невибіркові удари та вимога вживати всіх можливих заходів для уникнення шкоди цивільним. Жодних даних про військове призначення об’єктів в Одесі оприлюднено не було, отже, маємо ще один епізод, який вимагає розслідування.
Як це кваліфікує українське законодавство
А тепер подивимося, що каже національне право. Кримінальний кодекс України у статті 438 прямо передбачає відповідальність за порушення законів та звичаїв війни. Йдеться про жорстоке поводження з цивільним населенням, напад на цивільні об’єкти, руйнування майна без воєнної необхідності. Санкція статті — до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення.
Кваліфікація таких діянь українськими правоохоронними органами зазвичай відбувається за частиною 1 чи 2 цієї статті, залежно від того, чи мав місце напад на житло, на незахищені об’єкти або чи супроводжувався він умисним вбивством. Сам факт обстрілу цивільної інфраструктури без жертв теж утворює склад злочину, адже закон охороняє не лише життя, а й майно та безпеку цивільних осіб.
Слідство за такими справами веде Служба безпеки України, а процесуальне керівництво здійснює Офіс Генерального прокурора. Важливо, що українські суди вже мають практику винесення вироків за статтею 438 — як заочних, так і щодо обвинувачених, яких вдалося затримати. Кожен новий зафіксований епізод стає додатковою цеглиною в майбутніх розслідуваннях Міжнародного кримінального суду.
МКС і перспектива міжнародної відповідальності
Окремо варто згадати Римський статут, на підставі якого діє МКС. Стаття 8 Статуту визначає воєнні злочини, і серед них — умисне спрямування атак на цивільні об’єкти. Тобто, якщо зібрати докази того, що продуктові склади у Дніпрі та об’єкти в Одесі не були військовими цілями, це відкриває шлях до міжнародного обвинувачення.
Країна може визнати юрисдикцію МКС щодо злочинів, скоєних на її території. Україна це зробила ще у 2015 році. Відтоді Офіс Прокурора МКС неодноразово наголошував, що будь-який напад на цивільну інфраструктуру є предметом його уваги. Фактично, нинішні удари — це не просто фрагмент новин, а потенційний епізод у великій справі проти вищого керівництва держави-агресора.
Чому важлива кожна фіксація
Тут важливий момент, про який часто забувають. Воєнний злочин — це не лише найзухваліші випадки на кшталт ракетного удару по торговельному центру. Систематичність, тобто численні обстріли цивільної інфраструктури, сама по собі є доказом стратегії, а не випадковості. Кожен такий епізод фіксується правоохоронцями, документується міжнародними організаціями та правозахисниками. У майбутньому це дозволить говорити про «широкомасштабний або систематичний напад», що є ознакою злочинів проти людяності.
Але повертаючись до конкретного дня. Коли ми чуємо «втретє за день по Дніпру», з юридичного погляду це означає, що кожна атака розглядатиметься окремо. І навіть якщо під час першого удару була якась військова мета (чого в повідомленнях не вказано), другий і третій обстріли, спрямовані на цивільні об’єкти, — це окремі воєнні злочини.
Не тільки виконавці, а й командування
Цікаво, що відповідальність несуть не лише ті, хто натискав на кнопку. Кримінальне право знає концепцію командної відповідальності: командири несуть відповідальність за дії підлеглих, якщо знали або повинні були знати про скоєння злочину і не вжили заходів для його запобігання. Тож обстріл цивільної інфраструктури — це потенційна справа не тільки проти безпосередніх виконавців, а й проти військового керівництва різного рівня.
Українська судова практика вже має приклади вироків за статтею 438: наприклад, засуджено російського військовослужбовця, який передав координати об’єктів для обстрілу, або тих, хто віддавав накази про удари по житлових кварталах. Такі справи демонструють, що правовий механізм працює, хоч і не так швидко, як хотілося б.
Що робити звичайній людині, яка читає зведення про удари? З юридичного боку — фіксувати. Якщо ви стали свідком прильоту по цивільному об’єкту, збережіть фото чи відео, не торкаючись уламків, і передайте інформацію до Національної поліції або через чат-бот «єВорог». Це не просто громадянська позиція, а реальний внесок у доказову базу.
Сьогоднішній день показав, що удари по цивільній інфраструктурі тривають. Продуктові склади у Дніпрі, об’єкти в Одесі — це не трагічний збіг, а продовження тактики, яка має цілком конкретну правову оцінку. І ця оцінка вже давно зафіксована у міжнародних договорах, кримінальних кодексах і — що важливо — на сторінках майбутніх вироків.