Павло Вишебаба – військовослужбовець, письменник і музикант – прямо сказав те, про що багато хто мовчить: мотивації воювати в нього вже немає. Але є обов’язок. І саме він, а не патріотичні гасла, тримає фронт уже четвертий рік поспіль. Ця розмова з’явилася на тлі чергового сплеску відео в мережі, де люди аплодують втечі від ТЦК. Вишебаба ж називає такі вчинки не геройством, а злочином, і пояснює чому.
Хто тримає фронт, коли інші втомилися
В українському війську величезна кількість бійців воює без ротації ще з лютого 2022 року. Жодних перерв. Жодного нормального відпочинку. Водночас соцмережі рясніють кадрами, де машина підбирає чоловіка, який щойно втік від представників територіального центру комплектування. І значна частина суспільства це схвалює.
Павло Вишебаба називає таку реакцію порушенням причинно-наслідкових зв’язків. Війна – це безперервний процес. Щоб фронт не посипався, потрібна критична маса військових, які стоять на позиціях. Саме для цього держава й проводить мобілізаційні заходи, коли люди не йдуть добровільно. Простої альтернативи тут немає.
«Одного такого привезли, і він усе розумів, але все одно казав, що інших негідників ми не взяли. Людина усвідомлювала, що порушує закон».
Працюючи рекрутером у Тернополі, Вишебаба щодня бачив десятки затриманих. Схема проста: людину зупиняють на вулиці, перевіряють документи, і якщо вона в розшуку – це вже порушення закону. Але значна частина затриманих щиро обурюється не своїм вчинком, а тим, що когось іншого «не взяли».
Кому ми аплодуємо насправді
Військовий проводить несподівану, але дуже точну паралель. Він порівнює нинішню ситуацію з тим, як колумбійці свого часу вболівали за наркобарона Пабло Ескобара. Той був відвертим злочинцем, але люди захоплювалися ним, бо поліція довго не могла його спіймати.
«Той, хто втікає від законних заходів ТЦК, – це злочинець. Нічого нового в тому, щоб вболівати за злочинців, немає», – пояснює Вишебаба.
Він пропонує уявити, що було б, якби командир його бригади наказав вийти на позицію, а він із побратимами просто сів у машину й поїхав у протилежний бік. Звучить абсурдно? Але саме це, на думку військового, відбувається в тилу, коли чоловіки масово уникають мобілізації.
Де зникає мотивація: погляд із окопу
У розмові з 24 Каналом Павло Вишебаба визнав: від патріотизму й мотивації не лишилося нічого. Є лише усвідомлення, що роботу треба робити, бо виходу немає. Якщо зупинитися – наслідки будуть катастрофічні. Фільтраційні табори. Втрата держави. Іншого варіанту просто не існує.
Але що саме знищило мотивацію? Час і ставлення суспільства.
У перший рік повномасштабної війни Вишебаба відчував єдність. Було чітке усвідомлення, що армія і цивільні – на одному боці. А потім усе змінилося. Суспільство (і тут він має на увазі не лише пересічних людей, а й органи влади) вирішило, що міняти військових на фронті ніхто не збирається.
«Всі вирішили, що збереження держави буде на цих людях, а решта триматиме економічний, екологічний, культурний фронт».
Це дуже показова фраза. За три роки війни сформувалася небезпечна суспільна угода: одні воюють, інші займаються своїми справами, і це нібито нормально. Але для тих, хто на передовій, це відчувається зовсім інакше – як зрада і байдужість.
Соцмережі як дзеркало байдужості
Коли Вишебаба заходить у соцмережі, він бачить людей, які аплодують втечі від ТЦК. І це вбиває будь-які залишки віри в підтримку. Йому здається, що суспільству глибоко байдуже, скільки ще військові перебуватимуть на фронті. Що в них із психікою. Що зі здоров’ям. Які проблеми вони переживають щодня.
«Відчуття, що суспільство тебе підтримує, немає».
Це не метафора. Це реальний досвід людини, яка пішла воювати добровільно, а тепер бачить, як героїзують тих, хто будь-якою ціною уникає армії.
Рекрутер, якому потрібні побратими
Коли Вишебаба приїхав працювати рекрутером у Тернопіль, він був не просто військовим із документами. Він був людиною, якій потрібні побратими. На передовій треба змінювати один одного на позиціях, щоб мати змогу бодай трохи перепочити. І він шукав цих людей. Пояснював. Розмовляв. Переконував.
Але більшість бачила в ньому не побратима, який просить про допомогу, а чергового представника ТЦК – ненависного і чужого. Це прірва, яку дуже важко подолати словами. Хоча Вишебаба переконаний: є речі, очевидні для нього, але зовсім неочевидні для інших. І саме тому потрібно пояснювати. Навіть якщо здається, що це марно.
Мобілізація – це не покарання, а потреба фронту
Тут важливий момент, який часто гублять у гучних дискусіях. Мобілізаційні заходи – це не інструмент помсти чи покарання. Це спосіб забезпечити ротацію. Дати можливість тим, хто на передовій, відійти, відновитися, видихнути. Коли суспільство цього не розуміє, воно фактично прирікає армію на безкінечне виснаження. А виснажена армія не може бути ефективною. Це замкнене коло.
Вишебаба не закликає до сліпої покори. Він просто констатує реальність: хтось має тримати зброю. І якщо добровольців більше немає, держава змушена застосовувати законні механізми. Це не подобається нікому – ані тим, кого мобілізують, ані тим, хто вже служить. Але альтернатива – зникнення країни.
Чому ця розмова важлива саме зараз
Суспільство втомилося. Це факт. Але втома цивільних і втома військових мають зовсім різну природу. Перші втомилися від новин, тривог і невизначеності. Другі – від постійного перебування між життям і смертю, без чіткого розуміння, коли це закінчиться. І коли людина з передової каже, що мотивації більше немає, це не слабкість. Це чесність, на яку мало хто наважується.
Павло Вишебаба говорить про обов’язок не як про красиву абстракцію. Для нього це єдине, що лишилося. І поки одні втікають від ТЦК, інші – просто роблять свою роботу. Бо хтось має.