Коли двоє чоловіків обливають людину легкозаймистою речовиною і підпалюють – це умисне вбивство чи тяжкі тілесні ушкодження? Для юристів-початківців питання може здатися дискусійним. А для звичайної людини – взагалі абсурдним. Проте саме навколо цієї дилеми розгорнулася справжня судова драма, крапку в якій поставив Верховний Суд у квітні 2026 року.
Історія трапилася 6 травня 2021 року в Києві. Двоє чоловіків вирішили помститися знайомому за нібито протиправні дії щодо неповнолітнього. Взяли із собою легкозаймисту речовину, знайшли потерпілого в покинутій будівлі на проспекті Гонгадзе і почали бити. Коли той упав на землю й уже не чинив опору – облили його цією речовиною і підпалили. Переконавшись, що людина горить, обидва покинули місце злочину.
Потерпілого госпіталізували. Але наступного дня він помер у лікарні. Смерть настала від опіків полум’ям 2-3 ступеня, які охопили 80% поверхні тіла. Причина – опіковий шок. Експертиза зафіксувала також переломи ребер, які виникли від ударів тупими предметами ще до підпалу.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Подільський районний суд Києва у квітні 2024 року визнав обох чоловіків винними за пунктами 4 та 12 частини 2 статті 115 Кримінального кодексу України – умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю, за попередньою змовою групою осіб. Кожен отримав по 14 років позбавлення волі. Київський апеляційний суд у вересні 2025 року залишив вирок без змін.
Але захист із цим категорично не погодився. І тут починається найцікавіше: адвокати подали касаційні скарги до Верховного Суду, висунувши одразу кілька аргументів – як матеріальних, так і процесуальних.
Головний козир захисту: перекваліфікувати на статтю 121
Ключовий довід захисника одного із засуджених зводився до такого: дії його підзахисного треба кваліфікувати не як умисне вбивство, а за частиною 2 статті 121 Кримінального кодексу України – умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть.
Чому це принципово? Різниця у відповідальності колосальна. Санкція за частину 2 статті 121 КК передбачає від 7 до 10 років позбавлення волі. А за пунктами 4 та 12 частини 2 статті 115 КК – від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі. Іншими словами, у разі перекваліфікації засуджений міг би розраховувати на помітно м’якший вирок – і це щонайменше.
Логіка захисту виглядала так: потерпілий сам спровокував конфлікт, намагався застосувати ніж, а отже його поведінка була протиправною. До того ж адвокат наполягав, що суди не встановили належним чином суб’єктивну сторону злочину – простіше кажучи, не довели наявність прямого умислу саме на позбавлення життя. Мовляв, хотіли лише покарати, а смерть – це трагічний збіг обставин.
Звучить як аргумент, що міг би спрацювати в якомусь іншому контексті. Але не в цьому.
Як Верховний Суд пояснив межу між статтями 115 і 121
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду детально роз’яснила, за якими критеріями закон відмежовує умисне вбивство від умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть.
Тут важливий момент: суд дивиться не лише на те, що каже обвинувачений про свої наміри. Він оцінює сукупність обставин – спосіб вчинення злочину, знаряддя, кількість і характер ушкоджень, локалізацію травм, а також причини, з яких злочинні дії припинилися.
І ось яку картину побачив Верховний Суд у цій справі. Двоє людей прийшли з легкозаймистою речовиною – тобто заздалегідь підготувалися. Вони били потерпілого, навіть коли той лежав на землі й не опирався. Потім облили горючою рідиною і підпалили. Це не спонтанний конфлікт, що вийшов з-під контролю. Це послідовні, узгоджені дії, спрямовані на гарантоване позбавлення людини життя.
Сам факт, що хтось із засуджених нібито намагався потім загасити полум’я, нічого не змінює. Верховний Суд раніше вже висловлювався з цього приводу в іншій справі (№ 703/1992/17): намагання допомогти потерпілому після підпалу свідчить лише про усвідомлення винним наслідків своїх дій. Але аж ніяк не про відсутність умислу на вбивство. Людина, яка обливає іншу горючою сумішшю і чиркає сірником, не може потім сказати: «Я не хотів його вбивати».
Окремо суд звернув увагу на узгодженість дій обох засуджених. Свідки бачили, як кожен із них завдавав ударів потерпілому. Бачили пляшку з рідиною в руках і одного, і другого. А одна зі свідків прямо вказала на конкретні дії обох чоловіків під час підпалу. Усе це свідчить про єдину спільну мету і попередню домовленість.
Процесуальні претензії, які не спрацювали
Окрім основного аргументу про перекваліфікацію, сторона захисту висунула низку процесуальних претензій. І кожна з них отримала аргументовану відповідь.
По-перше, адвокати стверджували, що слідчий експеримент із малолітнім свідком провели без участі педагога чи психолога. Верховний Суд відповів лаконічно: законний представник дитини був присутній, а захист не пояснив, як саме відсутність психолога вплинула на права дитини чи на достовірність її свідчень. Сам по собі формальний недолік – якщо він не призвів до реального порушення прав – не робить доказ недопустимим.
По-друге, йшлося про суперечливість показань свідків. Адвокати наполягали на одночасному допиті кількох свідків, аби виявити розбіжності. Але суд роз’яснив: незгода сторони захисту зі змістом показань – це не підстава для повторного чи одночасного допиту. Кожен доказ оцінюється в сукупності з іншими, а не ізольовано. І цю роботу суди першої та апеляційної інстанцій виконали.
По-третє, захист скаржився на відмову в допиті додаткового свідка – неповнолітньої дівчини, яка була очевидицею подій. Але тут ситуація виявилася непростою. Її батько подав заяву: донька відмовляється свідчити, бо боїться помсти, а побачене серйозно вплинуло на її психологічний стан. До того ж сторона захисту не змогла переконливо довести, що зможе забезпечити явку цього свідка в засідання. Суд першої інстанції взагалі викликав її, але забезпечити присутність так і не вдалося.
І нарешті, довід про те, що відомості в ЄРДР внесли за статтею 115 КК, хоча на той момент потерпілий ще був живий. Формально – так, людина померла наступного дня після госпіталізації. Але Верховний Суд визнав це суто технічним моментом. Відомості внесла уповноважена особа, вони стосувалися посягання на життя – і цього достатньо. Жодного впливу на законність розслідування чи судових рішень ця обставина не має.
Колегія суддів залишила вирок і ухвалу апеляційного суду без змін. Усі касаційні скарги захисту відхилили. Кожен із засуджених проведе за гратами по 14 років.
Спосіб вчинення злочину став вирішальним фактором. Коли людина бере із собою легкозаймисту речовину, цілеспрямовано йде до потерпілого, б’є його, обливає горючим і підпалює – важко уявити, що метою було «лише» заподіяння тілесних ушкоджень. Умисел на умисне вбивство тут очевидний, і жодні спроби загасити полум’я чи послатися на провокацію вже не можуть цього спростувати.
Крім того, варто пам’ятати: Верховний Суд є судом права, а не факту. Він не переоцінює докази і не встановлює нових обставин. Усе, що стосується достовірності показань свідків чи повноти дослідження доказів, вирішується на рівні першої та апеляційної інстанцій. Касація перевіряє лише правильність застосування норм матеріального і процесуального права – і саме це Верховний Суд зробив у справі, постанова в якій з’явилася 1 квітня 2026 року.