Коли посадова особа добровільно йде працювати в окупаційну адміністрацію – це державна зрада. Не гіпотетична, не приблизна, а цілком конкретна – за ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України. Саме це підтвердив Верховний Суд у своїй постанові від 2 квітня 2026 року, залишивши без змін 15-річний вирок колишній чиновниці Державної міграційної служби з Енергодара.
Історія, яку розглядав суд, цікава тим, що захист намагався оскаржити вирок одразу за кількома напрямами: від процедури спеціального судового провадження до відсутності, на думку адвоката, самого складу злочину. Давайте розберемо, що саме вирішив Верховний Суд і чому це важливо для всіх схожих справ.
Що сталося: факти справи
Обвинувачена – громадянка України, державна службовиця з понад 20-річним стажем. До війни вона працювала головною спеціалісткою Енергодарського відділу Управління Державної міграційної служби в Запорізькій області. Коли у березні 2022 року Енергодар окупували російські війська, жінка опинилася перед вибором. І цей вибір, як встановили суди, був усвідомленим.
У період із квітня по серпень 2022 року вона вступила на службу до так званого «управления по вопросам миграции ГУ МВД России по Запорожской области». Простіше кажучи – пішла працювати в окупаційний паспортний стіл. Приймала документи на оформлення російських паспортів, сиділа в тому ж приміщенні, де раніше працювала на українську державу, але тепер – на ворога.
Ленінський районний суд Запоріжжя визнав її винною за ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану) і засудив до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Запорізький апеляційний суд вирок залишив без змін.
На чому наполягав захист
Адвокатка засудженої подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення судів і закрити провадження за відсутністю складу злочину. Основні аргументи захисту:
- порушення процедури спеціального судового провадження (in absentia) – мовляв, публікації в «Урядовому кур’єрі» не гарантують реального повідомлення особи на окупованій території;
- порушення права на захист – адвокат, призначений Центром безоплатної правничої допомоги, мав доручення на інше кримінальне провадження, а не на це;
- брак прямих доказів – немає офіційного наказу про призначення на посаду в окупаційному органі, немає відомостей про зарплату, характер обов’язків;
- недоведеність умислу – захист наполягав, що сам факт перебування на окупованій території та гіпотетична співпраця не є достатніми для обвинувачення у скоєнні злочину за ст. 111 КК України.
Чесно кажучи, аргументи виглядають логічно – адвокатка намагалася використати всі можливі процесуальні механізми. Але подивімося, чому Верховний Суд із ними не погодився.
Що сказав Верховний Суд
Почну з ключового: суд касаційної інстанції не переоцінює докази. Його завдання – перевірити правильність застосування норм права судами першої та апеляційної інстанцій. Тому доводи про «невідповідність висновків судів фактичним обставинам» Верховний Суд навіть не розглядав – це виходить за межі касаційного перегляду.
Щодо процедури in absentia – тут усе чітко. Кримінальний процесуальний кодекс України прямо передбачає: якщо особа перебуває на тимчасово окупованій території і їй неможливо вручити повістку особисто, публікація в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному сайті суду вважається належним повідомленням. Усі ці вимоги було виконано. Крім того, Верховний Суд послався на рішення ЄСПЛ у справі «Санадер проти Хорватії», де зазначено: судовий розгляд за відсутності обвинуваченого сам собою не суперечить Конвенції, якщо особа проживає на непідконтрольній території.
Тут важливий момент: інтереси обвинуваченої протягом усього провадження представляли професійні адвокати – спочатку один, потім інший (та сама захисниця, що подала касаційну скаргу). І вони, як визнав суд, ефективно здійснювали захист.
Щодо права на захист – суди встановили, що адвокат справді отримав доручення на інше провадження, але саме з нього виділили матеріали стосовно засудженої в окреме провадження. І законодавство не передбачає, що виділення справи автоматично припиняє повноваження захисника. Жодних підстав для такого припинення – таких як відмова від захисника, залучення іншого адвоката самою особою або смерть підзахисної – не настало.
Чому добровільний перехід на бік ворога – це державна зрада
Стаття 111 Кримінального кодексу України визначає державну зраду як умисне діяння громадянина України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці. Одна з форм – перехід на бік ворога в умовах воєнного стану.
Критично важливий момент: для кваліфікації за цією статтею не має значення, чи настали реальні суспільно небезпечні наслідки. Саме формулювання «на шкоду» визначає суб’єктивну спрямованість дій, а не описує фактичну шкоду. Іншими словами – достатньо самого факту переходу на бік ворога.
Верховний Суд у цій справі та в попередніх рішеннях (зокрема, у постановах від 21 липня 2025 року у справі № 331/4882/23 і від 11 грудня 2025 року у справі № 127/7019/24) чітко вказав: добровільне зайняття посади в незаконних органах влади на окупованих територіях є закінченим злочином у момент, коли особа почала виконувати певні дії в інтересах ворога.
Суд також зауважив: якщо в особи була можливість покинути окуповану територію без співпраці з окупаційною владою, це свідчить про відсутність психічного примусу та усвідомлений перехід на бік ворога. У цій справі така можливість була – засуджена навіть приїжджала до Запоріжжя, отримала там зарплату за період простою, але повернулася назад в окупацію, не подавши заяву про звільнення.
Що з доказами
Захист наполягав: немає прямих доказів – значить немає складу злочину. Але Кримінальний процесуальний кодекс України не вимагає, щоб кожен факт підтверджувався виключно прямими доказами. Сукупність непрямих доказів теж може доводити вину – головне, щоб вони були належними, допустимими, достовірними та достатніми.
У справі фігурували: показання свідків (колег, які особисто бачили засуджену за роботою в окупованому паспортному столі), матеріали особової та дисциплінарної справи, протокол впізнання за фотознімками. Окремо суд звернув увагу на те, що з усього колективу Енергодарського відділу ДМС лише двоє працівників погодилися на співпрацю з окупантами. Решта або виїхали, або звільнилися. Це важливий контекст, який спростовує версію про примус чи безвихідність.
Колегія суддів Верховного Суду також наголосила: участь у примусовій паспортизації громадян України паспортами держави-агресора однозначно завдає шкоди національній безпеці. І це ще один аргумент, чому такі дії кваліфікуються саме як державна зрада.
Про мотиви та умисел
Окремо варто пояснити позицію щодо мотивів. Захист намагався апелювати до Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, наполягаючи, що суди мали ретельно дослідити обставини, які штовхнули жінку на співпрацю з окупантами. Можливо, це був тиск? Можливо, погрози?
Але Верховний Суд нагадав: мотив не є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину за ст. 111 КК України. Внутрішнє спонукання, яке штовхнуло особу на злочин, може бути різним – від ідейних переконань до корисливих інтересів. На кваліфікацію це не впливає. Головне – наявність прямого умислу. А умисел у цій справі було доведено сукупністю доказів, серед яких – добровільне повернення в окупацію після візиту на підконтрольну територію, цікавість до питань зарахування стажу роботи в окупаційному органі та безпосереднє виконання функцій із прийому громадян.
Суд апеляційної інстанції окремо підкреслив: обвинувачена як працівник кадрової служби з понад 20-річним досвідом не могла не усвідомлювати суспільної небезпечності своїх дій.
Важливий нюанс для тих, кого судять
Верховний Суд зробив застереження, яке навряд чи втішить конкретну засуджену, але має значення для подібних справ. Навіть після закінчення строків на апеляційне чи касаційне оскарження особа не позбавлена права подати скаргу разом із клопотанням про поновлення строку. Але для цього потрібні справді поважні причини неявки, а не просто факт перебування на окупованій території.
Це рішення Верховного Суду – ще один орієнтир у судовій практиці щодо колаборації під час війни. І воно чітко сигналізує: українські суди не сприймають аргументів про «вимушеність» співпраці з окупантами, якщо в особи була реальна можливість цього уникнути.