Чи означає добровільна здача зброї, що складу злочину за ст. 263 КК України взагалі не було? Верховний Суд у справі № 623/3391/16 поставив жирну крапку в цьому питанні – і відповідь виявилася несподіваною для багатьох. Різниця між «немає складу злочину» та «звільненням від відповідальності» – це не просто юридична казуїстика, а принципова межа, яку суди нижчих інстанцій іноді плутають. І ця справа – яскравий приклад того, до чого призводить така плутанина.
Історія почалася в лютому 2015 року. На посту дорожньо-патрульної служби, що на 630-му кілометрі траси Київ–Харків–Довжанський, працівники міліції зупинили чоловіка. Під час огляду в його тактичній кобурі виявили пістолет Макарова з нестандартним саморобним стволом, три магазини та 25 бойових патронів калібру 9 мм. Усе це – без жодного дозволу, просто при собі, посеред цивільної траси.
Слідство кваліфікувало дії за ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України – незаконне поводження зі зброєю та бойовими припасами. Здавалося б, класична картина: є зброя, є відсутність дозволу, є доведений факт носіння. Але далі події розгорнулися зовсім не за шаблоном.
Дві версії однієї історії
Обвинувачений наполягав: жодного злочину він не вчиняв. Пістолет і патрони, за його словами, офіційно отримав у штабі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» – для супроводження гуманітарного конвою. Чоловік стверджував, що вступив до 5-го окремого батальйону ДУК, розписався у спеціальному журналі за зброю, брав участь у бойових та розвідувальних виходах у зоні АТО. Словом, усе законно, просто зброя – робочий інструмент.
Прокурор дивився на ситуацію зовсім інакше. По-перше, на момент вилучення зброї чоловік перебував далеко за межами зони бойових дій і не виконував жодного бойового завдання. По-друге, пістолет мав нестандартний саморобний ствол – досить дивна деталь для зброї, нібито виданої у військовому штабі. І по-третє, під час затримання чоловік назвався чужим ім’ям. Погодьтеся, для людини з чистою совістю – не найлогічніша поведінка.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Ізюмський міськрайонний суд Харківської області у жовтні 2018 року виніс виправдувальний вирок. Логіка була такою: сторона обвинувачення не довела умислу на незаконне поводження зі зброєю. Раз чоловік отримав пістолет у штабі – він просто не міг знати, що це незаконно. А якщо немає умислу – немає і суб’єктивної сторони складу злочину. Математика проста.
До того ж суд звернув увагу: обвинувачений добровільно здав зброю працівникам поліції. Цей факт чомусь став ще одним аргументом на користь невинуватості – мовляв, раз віддав добровільно, то й злочину не було.
Харківський апеляційний суд у січні 2021 року повністю погодився з таким підходом. Вирок залишили без змін. Прокурор подав касаційну скаргу – і ось тут почалося найцікавіше.
Де апеляція пішла не тим шляхом
Верховний Суд, вивчивши матеріали справи, виявив одразу кілька серйозних процесуальних порушень. І вони стосуються не стільки оцінки доказів, скільки самого підходу апеляційного суду до розгляду.
Колегія суддів нагадала базову річ: відповідно до ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України, судове рішення має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Тобто ухваленим на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, підтверджених доказами, які суд безпосередньо дослідив. Не переказав із матеріалів справи, а саме дослідив – особисто, у судовому засіданні.
Прокурор в апеляційній скарзі чітко вказував: докази досліджені неповно й однобічно. Він просив повторно допитати свідків, дослідити письмові та речові докази, дати їм належну оцінку. Апеляційний суд відмовив – і навіть не спромігся нормально пояснити чому.
Але ж ч. 3 ст. 404 КПК України прямо зобов’язує суд апеляційної інстанції повторно дослідити обставини, якщо їх досліджено неповно або з порушеннями. Це не право суду – це його обов’язок. Особливо коли йдеться про виправдувальний вирок, який оскаржує сторона обвинувачення.
Принцип безпосередності, закріплений у ст. 23 КПК, – це не формальність і не данина традиції. Без особистого дослідження доказів суд просто не може встановити справжні обставини справи. Він приречений повторювати помилки першої інстанції.
Версія захисту: тягар доказування
Тут випливає ще один важливий момент, на який звернув увагу Верховний Суд. Апеляційний суд у своїй ухвалі написав буквально таке: сторона обвинувачення не спростувала версію обвинуваченого про отримання зброї в штабі «Правого сектора». І саме це формулювання видає глибшу проблему.
За логікою змагального процесу, передбаченого ст. 22 КПК України, сторони рівні у правах на збирання та подання доказів. Але коли сторона захисту висуває власну версію подій, чи не логічно було б очікувати від неї хоча б мінімального підтвердження? Копії згаданого журналу видачі зброї. Документів про виконання бойового завдання. Будь-чого, що виходило б за межі самих лише слів.
Сторона захисту таких доказів не надала. Взагалі жодного. А суд тим часом переклав увесь тягар на прокурора – мовляв, не спростували, отже версія правдива. Верховний Суд визнав таку логіку помилковою і такою, що суперечить самій суті змагальності.
Головний правовий нюанс, який змінює все
І ось ми підходимо до ключового моменту, через який ця справа має значення далеко за межами конкретного кримінального провадження. Суд першої інстанції серед аргументів для виправдання вказав: обвинувачений добровільно здав зброю. Апеляція мовчки з цим погодилася. І обидва суди припустилися фундаментальної помилки.
Верховний Суд нагадав простий, але критично важливий нюанс. Частина 3 ст. 263 Кримінального кодексу України говорить: особа, яка вчинила злочин за ч. 1 або ч. 2 цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо добровільно здала зброю. Чуєте різницю? Звільняється. Не визнається невинуватою. Склад злочину при цьому нікуди не зникає – просто законодавець дає людині шанс уникнути покарання за умови добровільної здачі.
Це принципово різні правові конструкції. Відсутність складу злочину означає, що діяння взагалі не є кримінально караним – і це стовідсоткова підстава для виправдувального вироку. А звільнення від відповідальності за ст. 263 КК України означає, що злочин був, але держава відмовляється від покарання. Різниця – як між «ви не порушували» і «ми вас пробачаємо». Відчуваєте?
Суд першої інстанції, а слідом за ним і апеляція, ці дві абсолютно різні речі фактично поставили в один ряд. Хоча наслідки – діаметрально протилежні. І саме це, серед іншого, стало підставою для скасування ухвали апеляційного суду.
Що залишилося поза увагою
Окремо Верховний Суд вказав на докази, яким апеляція не дала жодної оцінки. Висновок судово-балістичної експертизи про нестандартний саморобний ствол – деталь, яка ставить під сумнів усю версію про отримання зброї у військовому штабі. Протокол огляду місця події. Посвідчення ДУК «Правий сектор» на чуже ім’я, яке пред’явив обвинувачений.
Апеляційний суд просто не став усе це вивчати, хоча прокурор прямо просив. Натомість обмежився загальним погодженням із позицією першої інстанції. У підсумку – рішення, яке Верховний Суд визнав передчасним і недостатньо обґрунтованим.
Колегія суддів наголосила: при новому апеляційному розгляді суду доведеться дослідити всі обставини справи заново. Оцінити кожен доказ окремо – з точки зору належності, допустимості, достовірності. А всю їх сукупність – з точки зору достатності та взаємозв’язку. І лише після цього ухвалити рішення, яке справді можна буде назвати законним.
Ухвалу Харківського апеляційного суду від 28 січня 2021 року скасовано. Справу направлено на новий апеляційний розгляд. А для всіх, хто стикається зі ст. 263 КК України – чи то як обвинувачений, чи то як захисник, чи просто як людина, що хоче розуміти межі кримінального закону, – ця постанова є чітким нагадуванням: добровільна здача зброї не перетворює вас на невинуватого, вона лише відкриває шлях до звільнення від відповідальності. І це зовсім різні двері.