Додаткове рішення про судові витрати – звичний і зрозумілий інструмент для будь-якого адвоката. Виграли справу? Подаєте заяву, додаєте договори з клієнтом, акти виконаних робіт, платіжки – і суд стягує компенсацію за правничу допомогу з опонента. Усе логічно. Але ця проста схема ламається в одну мить, коли Верховний Суд скасовує всі попередні рішення у справі й ухвалює нове. Хто тоді має розподіляти витрати – апеляція, яка розглядала справу до цього, чи сам Верховний Суд?
Саме з такою дилемою зіткнулося Ізмаїльське товариство ім. Кирила та Мефодія, і його історія – показовий приклад того, як одна процесуальна помилка може затягнути відшкодування витрат на місяці.
Як усе починалося: два роки судів і несподіваний поворот
Уявіть ситуацію. ФОП Браславська подала позов про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням – простіше кажучи, про виселення товариства. Господарський суд Одеської області у квітні 2025 року став на бік позивачки й позов задовольнив. Апеляція в жовтні того ж року рішення підтримала.
Здавалося б, фінал. Але товариство подало касаційну скаргу. І тут – сюрприз. 14 січня 2026 року Верховний Суд повністю перевернув ситуацію: скасував і рішення першої інстанції, і постанову апеляції, та ухвалив нове рішення – у позові відмовити. Відповідач переміг.
Логічне бажання після перемоги – відшкодувати витрати на адвоката. Товариство витратило 32 000 грн на правничу допомогу ще в судах першої та апеляційної інстанцій. І тут постало головне питання: куди подавати заяву про додаткове рішення про судові витрати?
Пастка, у яку краще не потрапляти
Товариство обрало, здавалося б, очевидний шлях – звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду. Мовляв, ми ж витрачали гроші на адвоката саме під час розгляду справи в першій та апеляційній інстанціях, то хай апеляція й вирішує.
Але апеляційний суд 8 квітня 2026 року відмовив. І відмовив не через якусь формальну причіпку, а з глибокої процесуальної причини. Суть у тому, що додаткове рішення – це не самостійний документ. Воно, як тінь, невідривно прив’язане до основного рішення. Не може існувати окремо від нього.
І ось ключовий момент: якщо основне рішення скасоване – додаткове автоматично втрачає силу. Цю позицію ще у 2020 році закріпила об’єднана палата Касаційного господарського суду у справі № 910/5410/19. І відтоді Верховний Суд послідовно її дотримується.
Апеляційний суд у цій справі міркував просто: постанова апеляції від 21 жовтня 2025 року скасована Верховним Судом. Юридично її більше не існує. А як можна ухвалити додаткове рішення до того, чого немає? Ніяк.
Що сказав Верховний Суд і чому це важливо
Товариство не здалося й оскаржило ухвалу апеляційного суду до Верховного Суду. Іронія в тому, що скаржник просив не лише скасувати відмову, а й одразу стягнути 36 000 грн витрат на адвоката. Тобто, по суті, вимагав від касації виконати роботу за апеляцію.
Верховний Суд, розглянувши скаргу, став повністю на бік апеляційного суду. Логіка залізобетонна.
По-перше, є пряма норма – частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Вона говорить чітко: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове (не передаючи справу на новий розгляд), то саме цей суд і розподіляє судові витрати по-новому. У нашому випадку нове рішення ухвалив Верховний Суд – отже, йому й вирішувати питання розподілу.
По-друге, апеляційний суд фізично не міг ухвалити додаткове рішення про судові витрати, бо його основна постанова була скасована. Це все одно що намагатися добудувати поверх у будинку, який уже знесли. Немає основи – немає добудови.
І по-третє, цікавий нюанс: Верховний Суд окремо наголосив, що в межах розгляду цієї конкретної касаційної скарги (на процесуальну ухвалу) він не може водночас стягнути витрати на правничу допомогу. Чому? Бо для цього потрібна окрема заява за правилами статті 244 ГПК України, до якої мають бути додані всі докази – договори, акти, рахунки. А суд касаційної інстанції в цьому провадженні перевіряв виключно законність ухвали апеляції, а не вивчав докази понесених витрат.
То куди ж іти з заявою?
Відповідь, яку дає ця справа: прямо до Верховного Суду. Не до апеляції, не до першої інстанції – а до того суду, який ухвалив остаточне рішення по суті спору. У ситуації, коли касація скасувала всі попередні вердикти й винесла новий, саме вона стає тим судом, що має повну компетенцію для нового розподілу судових витрат.
Ключовий орієнтир тут – частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Запам’ятайте це правило: хто ухвалив нове рішення, той і розподіляє витрати.
До речі, апеляційний суд у своїй ухвалі від 8 квітня 2026 року прямо підказав відповідачу правильний шлях: звернутися з окремою заявою про ухвалення додаткового рішення безпосередньо до Верховного Суду. І це справді працює – процедура передбачена статтею 244 ГПК України, жодних перешкод немає.
Головне – не помилитися з адресатом. Бо одна справа – програти через слабку правову позицію, і зовсім інша – втратити час і гроші через те, що постукали не в ті двері.
Матеріал підготовлено на основі постанови Верховного Суду від 3 червня 2026 року у справі № 916/5382/24.