Отримати через суд додатковий строк для прийняття спадщини – це лише початок історії. Іноді минають роки, і раптом з’являється людина, яка вимагає переглянути давнє рішення, хоча її навіть не було серед учасників тієї справи. Чи має вона на це право? Саме це й з’ясовував Верховний Суд у справі № 2-1938/07.
Давайте розберемо цю заплутану спадкову історію поступово, бо там вистачає поворотів, гідних серіалу.
Як усе починалося
Уявіть: жовтень 2004 року. Чоловік вирішує скласти заповіт. О 10-й ранку він заповідає земельний пай площею 2,86 га своєму синові ОСОБА_1. Але буквально за годину, об 11:00, передумує – і складає новий заповіт, за яким усе майно ділиться порівну між двома синами: ОСОБА_5 та ОСОБА_1.
Після смерті батька у 2005 році обидва сини, здавалося б, мали успадкувати майно. Однак на практиці вийшло інакше: ОСОБА_1 звернувся до суду з проханням надати йому додатковий строк для прийняття спадщини. І Лубенський міськрайонний суд у грудні 2007 року це прохання задовольнив – дав три місяці на подання заяви нотаріусу.
Потому, у березні 2008-го, державний нотаріус видав ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на ту саму земельну ділянку. Та це був далеко не фінал.
Звідки взявся новий гравець
Минули роки. ОСОБА_5 (другий син спадкодавця) помер у 2010 році. Його спадкоємицею стала донька – ОСОБА_3. І ось у 2023 році вона вирішує оскаржити те саме рішення суду від 2007 року, яким ОСОБА_1 отримав додатковий строк для прийняття спадщини.
Логіка її дій зрозуміла: якщо батько мав право на половину спадщини після смерті діда, то й вона як спадкоємиця батька теж має на це право. Чи не так?
Апеляційний суд спочатку відмовив у відкритті провадження, потім закрив його. Верховний Суд двічі скасовував ці рішення і повертав справу назад. І лише з третьої спроби, у листопаді 2025 року, Полтавський апеляційний суд розглянув скаргу по суті. Рішення 2007 року залишили без змін.
Причина? Апеляційний суд чітко зазначив: сама ОСОБА_3 на момент ухвалення рішення у 2007 році ще не мала жодних прав, на які воно могло б вплинути.
Що сказав Верховний Суд
ОСОБА_3 не здалася і подала касаційну скаргу вже до Верховного Суду. І отут починається найцікавіше.
Верховний Суд подивився на ситуацію під іншим кутом. Річ не в тому, чи правильно суд першої інстанції надав додатковий строк для прийняття спадщини. Річ у тому, чи мав апеляційний суд узагалі розглядати скаргу ОСОБА_3 по суті.
Тут важливий момент. Згідно з Цивільним процесуальним кодексом України, особа, яка не брала участі у справі, може оскаржити рішення лише за однієї умови: якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси або обов’язки. Не про права її родичів. Не про гіпотетичні інтереси. А саме про її власні.
Колегія суддів звернула увагу: апеляційний суд сам визнав, що на час ухвалення рішення у 2007 році ОСОБА_3 не набула прав, на які це рішення могло б вплинути. Іншими словами – питання про її права суд першої інстанції не вирішував.
А раз так, то апеляційне провадження треба було закривати, а не переглядати справу по суті. На це прямо вказує пункт 3 частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України.
Суд касаційної інстанції послався і на висновок Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц. Суть там така: якщо обставини про порушення прав особи, яка не брала участі у справі, не підтвердилися – апеляційне провадження закривають.
Ще один процесуальний нюанс
Крім головного питання, Верховний Суд помітив і додаткове порушення. Розглядаючи апеляційну скаргу по суті, апеляційний суд навіть не вирішив питання про відновлення провадження. А це обов’язкова процесуальна дія після того, як справа повертається з касаційної інстанції.
Чим усе закінчилося
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_3. Постанову Полтавського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року скасував, а справу знову направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Парадокс ситуації в тому, що формально ОСОБА_3 виграла – оскаржувана постанова скасована. Але по суті Верховний Суд вказав апеляції на те, що розглядати скаргу по суті не варто було взагалі. Це не означає, що рішення 2007 року про додатковий строк для прийняття спадщини визнали незаконним. Це означає лише, що апеляційний суд має ще раз визначитись із процесуальним статусом заявниці.
До речі, показовою є й попередня спроба ОСОБА_3 домогтися свого. У 2019 році вона подала позов про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого ОСОБА_1 ще у 2008 році. І програла. Полтавський апеляційний суд, а потім і Верховний Суд у 2023 році (справа № 539/4177/19) відмовили їй через пропуск позовної давності. У тих рішеннях зафіксовано красномовний факт: ОСОБА_5 за життя не міг не знати про оформлення спадщини братом, не піклувався про спадкове майно, не цікавився ним і не вживав заходів, «які б добрий господар вчинив невідкладно». А свідоцтво братові так і не оскаржив.
Що це означає для вас
Ця історія – не просто судова хроніка. Вона добре ілюструє кілька принципових моментів, корисних кожному, хто має справу зі спадщиною.
По-перше, додатковий строк для прийняття спадщини – це робочий інструмент, який суд може надати, якщо ви з поважних причин пропустили шестимісячний термін. Але пам’ятайте: наявність інших спадкоємців треба враховувати одразу, а не через роки.
По-друге, право на оскарження судового рішення має лише той, чиїх прав це рішення безпосередньо стосується. Бути дитиною людини, яка могла б претендувати на спадщину – недостатньо. Важливо, щоб рішення зачіпало саме ваші права, а не права ваших родичів.
І по-третє, процесуальні нюанси іноді важать більше, ніж суть спору. Навіть якщо вам здається, що справедливість на вашому боці, неправильно обраний процесуальний шлях може завести в глухий кут на роки.
Справу № 2-1938/07 ще чекає новий розгляд в апеляційному суді, і чим він завершиться – покаже час. Але позиція Верховного Суду щодо того, хто має право оскаржувати судові рішення у спадкових спорах, тепер окреслена досить чітко.