Уявіть: ви віддали приміщення у безоплатне користування за договором позички. Строк минув, ви написали листа – мовляв, повертайте. А вам у відповідь – «не повернемо, угода ще діє». Знайома ситуайія? У справі № 910/1514/20 Верховний Суд чітко пояснив, що робити в такому випадку і чому зволікання з поверненням комунального майна може дорого коштувати.
З чого все почалося
Історія почалася ще у 2010 році. Тоді Управління з питань комунального майна Шевченківської районної ради уклало з Комітетом мікрорайону «Центр-1 Старокиївський» договір № 151/2. За цією угодою комітет отримав у безоплатне тимчасове користування нежитлове приміщення першого поверу на вулиці Пушкінській, 24-Б у Києві – 138,53 квадратних метрів під адмінприміщення.
Договір позички – це, простіше кажучи, безоплатна оренда. Ви даєте майно, користувач ним користується, але грошей за це не платить. У нашому випадку йшлося про комунальне майно, тому правовідносини регулювалися не лише Цивільним кодексом України, а й Законом України «Про оренду державного та комунального майна».
Спочатку угоду уклали на три роки – до 15.10.2013. Але потім вона кілька разів продовжувалася: спочатку до 2016-го, а згодом – ще на три роки, до 15.10.2019. Усе це підтверджувалося судовими рішеннями в іншій справі – № 910/18463/16, про яку ми ще згадаємо далі. Важливо, що в тій справі суд уже встановив факт продовження договору, і сторони не заперечували проти цього. Цей момент згодом стане вирішальним.
Що пішло не так
23 жовтня 2019 року, тобто чере з тиждень після закінчення строку договору, Керуюча компанія – яка на той час уже стала правонаступницею первісного позичкодавця – направила Комітетові мікрорайону заяву № 87. У ній чітко зазначалося: угода продовжуватися не буде, поверніть приміщення за актом приймання-передачі.
Заяву відповідач отримав 21 листопада 2019 року – це підтверджується поштовими документими: описом вкладення, списком відправлень і фіскальним чеком. Але приміщення так і не звільнив. Без жодних пояснень.
І отут почалася судова епопея.
Перша інстанція та апеляція: позивач правий
У лютому 2020 року Керуюча компанія подала позов до Господарського суду міста Києва. Вимога була одна: зобов’язати Комітет мікрорайону звільнити нежитлове приміщення на Пушкінській, 24-Б і передати його позивачеві за актом.
Суд першої інстанції позов задовольнив повністю. Північний апеляційний господарський суд залишив це рішення без змін. Логіка судів була простою.
По-перше, строк угоди закінчився 15.10.2019. По-друге, позивач вчасно – протям місяця після закінчення строку – повідомив відповідача про те, що не бажає продовжувати правовідносини. А це означає, що автоматичної пролонгації не відбулося, і угода припинила свою дію.
Тут варто згадати частину 2 статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»: якщо орендар продовжує користуватися майном після закінчення строку договору, а орендодавець протям місяця не заявив про припинення – договір вважається продовженим. У нашому випадку позивач саме заявив. Отже, жодної пролонгації.
Що намагався довести відповідач у касації
Комітет мікрорайону подав касаційну скаргу до Верховного Суду, посилаючись на два основних сценарії захисту.
Перший: суди не врахували висновків Верховного Суду в справах № 609/67/18 та № 750/1535/17. Але Верховний Суд, проаналізувавши ці справи, дійшов чіткого висновку: правовідносини в них не є подібними до справи № 910/1514/20. У першій ішлося про недійсність договору оренди землі, у другій – про банківський вклад. А тут – про повернення майна після припинення строкового користування. Різний предмент, різні підстави, різне правове регулювання. У цій частині касаційне провадження закрили на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процетуального кодексу України.
Другий аргумент виявився цікавішим – і водноча с суперечливим. Відповідач заявив, що договір позички № 151/2 є нікчемним. Логіка була такою: оскільки це різновид договору найму будівлі на строк понад три роки, то стаття 793 Цивільного кодексу України вимагає його нотаріального посвідчення. Не посвідчили – отже, договір нікчемний в силу закону.
Крім того, Комітет наполягав, що між сторонами існує інша угода – від 29.09.2009 № 117/2, яка й досі є чинною чере з автоматичну пролонгацію на кожен наступний рік. І саме за нею, мовляв, він і користується приміщенням.
Чому ці доводи не справцювали
Верховний Суд відхилив обидва аргументи. І от чому.
Щодо нікчемності. Справа в тому, що в іншій судовій справі – № 910/18463/16 – Київський апеляційний господарський суд ще у 2017 році встановив факт існування між сторонами правовідносин саме за угодою № 151/2 і її пролонгації на три роки. Це рішення набрало законної сили, і згідно з частиною 4 статті 75 Господарського процетуального кодексу України такі обставини не потребують повторного доказування.
І що показово – під ча с розгляду тієї справи Комітет мікрорайону не заперечував проти договору і не заявляв про його недійсність. Більше того, те рішення було ухвалене на користь Комітету – отже, тоді його все влаштовувало. А тепер, коли ситуація змінилася, він раптом «згадав» про нотаріальне посвідчення.
Щодо угоди 2009 року. Відповідач надав її копію, строк дії якої закінчився 28.09.2010 – тобто ще до укладення договору № 151/2. Жодних доказів автоматичного продовження того давнього договору на кожен наступний рік Комітет не надав. А за правилами статтей 73 та 74 Господарського процетуального кодексу України саме сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається. Не довів – отже, аргумент не приймається.
Окремо Верховний Суд підкреслив: під ча с касаційного перегляду він не має права переоцінювати докази чи встановлювати нові обставини – це пряма заборона частини 2 статті 300 Господарського процетуального кодексу України..
Фінал історії
3 березня 2021 року Верховний Суд постановив: касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення попередніх інстанцій – без змін. Комітет мікрорайону зобов’язаний звільнити нежитлове приміщення на Пушкінській, 24-Б і передати його Керуючій компанії за актом прийому-передачі.
Правова позиція, яку сформував суд у цій справі, варта уваги кожного, хто має справу з комунальним майном.. По-перше, якщо ви позичкодавець і не хочете продовжувати договір позички – надсилайте повідомлення вчасно, у місячний строк після його закінчення. Прострочите бодай на день – і вашим контрагентом можна буде сперечатися про автоматичну пролонгацію.. По-друге, не можна «вибирати», яку угоду визнавати, а яку – ні, залежно від ситуації: якщо в одному судовому процесі ви мовчки погодилися з існуванням договору, то в наступному заперечувати його дійсність буде запізно. Судова практика таких «подвійних стандартів» не сприймає.
А головне – користування чужим майном не може тривати вічно лише тому, що вам так хочеться. Рано чи пізно договір позички закінчується, і майно доводиться повертати.
