Допустимість доказів – ось головне питання, яке вирішував Верховний Суд у справі про серію зухвалих розбійних нападів. Двоє чоловіків отримали 10 і 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а їхні захисники намагалися довести, що мало не кожен доказ у провадженні зібрано з порушеннями. Давайте розберемося, які аргументи спрацювали, а які – ні, і чому ця постанова варта уваги всіх, хто цікавиться кримінальним процесом.
Що сталося: три епізоди, одна схема
Уявіть: ви займаєтесь обміном валют, розміщуєте оголошення в інтернеті, до вас телефонує клієнт – хоче обміняти злоті на гривні. Ви домовляєтесь про зустріч у невеличкому селі на Львівщині. Приїжджаєте – а там на вас чекають двоє в балаклавах із предметами, схожими на пістолети. Гроші забирають, вас відпускають, нападники зникають.
Саме за таким сценарієм, як встановив суд, діяли двоє чоловіків упродовж 2017 – початку 2018 року. Перший епізод – квітень 2017-го, 192 500 грн. Другий – червень того ж року, 216 000 грн. Третій – січень 2018-го, понад 290 000 грн. Останній напад став для них фатальним: поліція вела візуальне спостереження за підозрюваними кілька місяців і затримала їх одразу після чергового злочину.
Залізничний районний суд міста Львова кваліфікував дії обох за частиною 2 статті 187 Кримінального кодексу України (розбій, вчинений за попередньою змовою групою осіб) та частиною 4 статті 187 КК України (розбій, спрямований на заволодіння майном у великих розмірах). Львівський апеляційний суд вирок залишив без змін. Далі слово було за касацією.
На що скаржилися захисники
Касаційні скарги сторони захисту – це, по суті, спроба вибити з-під обвинувачення всю доказову базу. Адвокати стверджували, що недопустимими є: протокол огляду місця події (бо там нібито провели особистий обшук без захисника), протоколи затримання (не було відеофіксації), речові докази – гроші (їх не відкрили стороні захисту), аудіозаписи телефонних розмов потерпілого (втручання у приватне життя без дозволу суду), протоколи обшуку квартири й автомобіля, протокол упізнання, а також протокол огляду обгорілих речей.
Якби хоча б частина цих аргументів спрацювала – справа могла б розвалитися. Але Верховний Суд перевірив кожен і відповів: жоден із доказів не є недопустимим.
Урок перший: огляд місця події – це не особистий обшук
Захисники наполягали, що 5 січня 2018 року під час огляду місцевості, де затримали підозрюваних, фактично провели особистий обшук – до внесення відомостей до ЄРДР, без роз’яснення прав і без адвокатів. А значить, протокол огляду має бути визнаний недопустимим доказом.
Суд на це відповів коротко і ясно: відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесли о 12:05, а огляд провели з 12:05 до 12:35 – тобто вже після початку розслідування. Жодних речей під час огляду не вилучали. Особистий обшук затриманих провели пізніше, і це зафіксовано окремими протоколами. Усі учасники підписали протокол без зауважень.
Колегія суддів наголосила: огляд місця події – це невідкладна слідча дія, передбачена статтями 214, 223, 237 Кримінального процесуального кодексу України. Її не можна ототожнювати з особистим обшуком лише тому, що на місці перебували підозрювані.
Урок другий: відеофіксація затримання не є обов’язковою
Цей аргумент захисту теж виявився безпорадним. Адвокати казали: особистий обшук під час затримання проводився без відеозапису, а в протоколах не вказали серії та номери вилучених купюр.
Верховний Суд нагадав свою усталену практику. Стаття 208 Кримінального процесуального кодексу України не вимагає обов’язкової відеофіксації затримання. Особистий обшук затриманого – це складова частина самого затримання, він не потребує окремого протоколу. До того ж, у цій справі обшук проводили в присутності захисників і понятих, усі вилучені суми детально описали, протоколи підписали без зауважень. Колегія послалася, зокрема, на постанови у справах №337/2104/22, №208/2509/22, №204/6541/16-к.
Урок третій: коли речові докази втрачено
Це, мабуть, найнезвичайніша частина справи. Вилучені у засуджених гроші слідчий передав на відповідальне зберігання потерпілому. А той, опинившись у скрутному становищі, їх просто витратив. Уявіть: суд не міг фізично оглянути речові докази, бо їх більше не існувало.
Чи стало це підставою для визнання доказів недопустимими? Ні. По-перше, стороні захисту відкрили всі матеріали досудового розслідування – адвокати мали змогу оглянути гроші ще на стадії слідства, але не скористалися цим правом. По-друге, суд дослідив протокол огляду грошей від 11 січня 2018 року з фототаблицею, де зафіксовано копії всіх купюр із номерами. І по-третє – і це ключове – сторона захисту так і не пояснила, як саме відсутність оригіналів грошей могла вплинути на висновки суду.
Суми викраденого підтверджувалися показаннями потерпілих, свідків, даними протоколів негласних слідчих (розшукових) дій та протоколами затримання, де чітко вказано, скільки коштів вилучили в кожного. Плюс – відповідь Національного банку України про те, що банкноти справжні й перебували в обігу.
Урок четвертий: аудіозапис потерпілого – де межа приватності
Ось тут дискусія була найгострішою. Один із потерпілих встановив на свій телефон програму автоматичного запису розмов. Коли невідомі телефонували з пропозицією обміну валюти – програма фіксувала дзвінки. Після нападу потерпілий добровільно передав записи слідчому. Експертиза підтвердила: на записах – голоси обвинувачених.
Захист наполягав: це втручання у приватне життя, проведене без дозволу суду, – отже, доказ недопустимий. А разом із ним мають «впасти» й похідні докази: протокол огляду й прослуховування запису та висновок експертизи.
Верховний Суд не погодився. Логіка така: потерпілий записував власні телефонні розмови, а не прослуховував чужі телефони. Запис не був цілеспрямованим щодо конкретних осіб – програма фіксувала всі дзвінки автоматично. Передав записи він лише після того, як став жертвою злочину.
Суд також послався на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини. Право на приватне життя не є абсолютним – у певних випадках суспільний інтерес у розкритті особливо тяжкого злочину переважає над індивідуальними інтересами. Тим більше, коли йдеться про осіб, які самі телефонували потерпілому, призначали зустріч і готували напад.
Окремо колегія зазначила: зразки голосу обвинувачених отримали законно – їх взяли з технічного запису судового засідання, де вирішувалося питання про запобіжний захід. Жодної ухвали про тимчасовий доступ для цього не потрібно.
Урок п’ятий: обшук автомобіля без ухвали
Автомобіль «Фольксваген Гольф» обшукали одразу після затримання підозрюваних – без попереднього дозволу суду. Захист вважав це грубим порушенням.
Але частина 3 статті 233 КПК України прямо дозволяє проникнення до житла чи іншого володіння без ухвали у невідкладних випадках – зокрема, під час безпосереднього переслідування підозрюваних. Головне – після цього невідкладно звернутися до слідчого судді. Що й було зроблено: вже 6 січня 2018 року Пустомитівський районний суд задовольнив клопотання слідчого і легалізував обшук.
До речі, аргумент про відсутність оригіналу відеозапису обшуку теж не пройшов. Прокурор надав цей запис, і суд першої інстанції дослідив його в засіданні.
Урок шостий: тягар доведення лежить на тому, хто скаржиться
Через усю постанову Верховного Суду проходить одна наскрізна думка: сторона, яка стверджує про процесуальні порушення, має не просто заявити про них, а й довести, що ці порушення реально вплинули або могли вплинути на результат розгляду. Колегія послалася на власні попередні рішення у справах №125/2592/18 та №236/4268/18.
Захист цього не зробив. Аргументи про «зацікавленого» понятого під час обшуку квартири не підтвердилися матеріалами справи. Присутність дільничного офіцера під час обшуку пояснювалася його посадовими обов’язками. Протокол упізнання особи повністю відповідав вимогам статті 228 КПК України. А огляд обгорілих речей у присутності потерпілого не був замаскованим пред’явленням для впізнання – слідчий лише фіксував і описував речові докази, що прямо передбачено статтею 237 КПК України.
Не знайшов підтримки й аргумент про те, що апеляційний суд нібито порушив засаду безпосередності, не дослідивши докази повторно. Сторона захисту навіть не просила про це – ані в апеляційній скарзі, ані під час засідання. Без такого клопотання обов’язку повторно досліджувати докази в апеляції не виникає.
Касаційні скарги залишили без задоволення, а судові рішення – без змін. І хоча кожна справа унікальна, правові позиції, висловлені Верховним Судом у цій постанові, дають досить чітке уявлення про те, де пролягає межа між допустимим і недопустимим доказом у кримінальному процесі.