Уявіть ситуацію: військовослужбовець двічі самовільно залишає частину, а потім повертається й продовжує службу. Його захисник наполягає – є всі підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 401 Кримінального кодексу України. Адже людина повернулася, командування не заперечує. Що може піти не так?
Саме таку справу розглянув Верховний Суд 4 лютого 2026 року, і його висновки варті уваги кожного, хто цікавиться військовим правом.
Що сталося насправді
Історія почалася навесні 2023 року. Військовослужбовець, призваний за мобілізацією, 24 березня без дозволу командирів залишив місце дислокації військової частини. Провів шість днів на власний розсуд і 30 березня повернувся. Здавалося б, ситуація вичерпана, але ні.
25 квітня того ж року він знову пішов із частини – і цього разу був відсутній до 1 травня. Обидва епізоди кваліфікували за ч. 5 ст. 407 КК – самовільне залишення військової частини понад три доби в умовах воєнного стану.
Богунський районний суд м. Житомира вироком від 23 квітня 2025 року призначив покарання – 5 років позбавлення волі. Житомирський апеляційний суд залишив вирок без змін. Після цього захисник подав касаційну скаргу, і справа дійшла до Верховного Суду.
На що спирався захист
Адвокат висунув три ключові аргументи. По-перше, суд нібито не дотримався процедури за ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України – тієї самої, що дозволяє не досліджувати докази, якщо обвинувачений усе визнає. Мовляв, підзахисний просив безоплатного захисника, а це ставить під сумнів добровільність його позиції.
По-друге, захисник заявив про відсутність аудіозапису судового засідання від 28 лютого 2024 року. На відео нібито стояла не та дата, а звук – із дефектами.
І по-третє – те, заради чого ми й розбираємо цю справу. Адвокат стверджував, що є всі підстави застосувати ч. 5 ст. 401 КК і звільнити засудженого від кримінальної відповідальності. Логіка проста: військовослужбовець повернувся до частини, командування дало згоду на продовження служби. Чим не ідеальний кандидат на звільнення?
Чому перші два аргументи не спрацювали
Верховний Суд перевірив матеріали справи й відкинув обидва процесуальні доводи. Щодо процедури за ч. 3 ст. 349 КПК – суд першої інстанції чітко зафіксував: обвинувачений визнав вину, йому роз’яснили наслідки (зокрема неможливість оскаржити визнані обставини в апеляції), і він погодився. Коли суддя запитав, чи потрібен захисник, – відповів відмовою. Усе це підтверджується журналом та аудіозаписом засідання від 26 березня 2024 року.
А от із записом від 28 лютого ситуація трохи делікатніша. Так, на відео справді відображалася неактуальна дата – технічний збій. І звук справді був неідеальний. Але, за висновком Суду, використавши навушники, можна цілком чітко прослухати хід засідання. До того ж у матеріалах справи є пам’ятка про права й обов’язки, підписана обвинуваченим саме 28 лютого, а в березні він підтвердив її отримання. Технічний брак не знищив змісту.
Головна інтрига: ч. 5 ст. 401 КК
Тут криється те, заради чого ця справа важлива для практики. Нагадаю: 7 вересня 2024 року набув чинності Закон № 3902-IX, який доповнив ст. 401 КК частиною п’ятою. Вона каже: особа, яка під час воєнного стану вперше вчинила кримінальне правопорушення за ст. 407 або 408 КК, може бути звільнена від кримінальної відповідальності. Умова – добровільне клопотання про повернення до частини плюс письмова згода командира.
Ключове слово тут – «вперше». І саме об нього розбився захист.
У цій справі військовослужбовець вчинив не одне, а два окремих діяння. Перший раз – з 24 по 30 березня, другий – з 25 квітня по 1 травня 2023 року. Суди встановили, що ці епізоди не були об’єднані єдиним умислом, це два самостійних порушення. А раз так – то звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 401 КК неможливе, бо особа вже не «вперше» вчинила злочин.
Чесно кажучи, в цьому є залізна логіка. Якби закон дозволяв амністувати кожен наступний епізод після повернення, це створило б абсурдну ситуацію: пішов – повернувся – звільнили, знову пішов – знову повернувся – знову звільнили. Саме тому законодавець і вжив слово «вперше», і Верховний Суд буквально прочитав цю норму.
Що залишається засудженому
Цікавий момент: Суд окремо зауважив, що навіть після цієї постанови засуджений не позбавлений можливості ініціювати умовно-дострокове звільнення для проходження військової служби за контрактом – у порядку ст. 81-1 КК та відповідних статей КПК. Тобто двері не зачинені остаточно, просто відчиняються вони інакше.
Що ж до касаційної скарги – Верховний Суд залишив її без задоволення, а вирок і ухвалу апеляції – без змін. Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність Суд не встановив.
Ця справа ще раз нагадує: кожен епізод самовільного залишення частини – окремий удар по можливості уникнути покарання. Повернення до частини та згода командування працюють лише тоді, коли йдеться про справді перший і єдиний раз.