Site icon Лук'янчиков Олег Адвокат

Гуманітарна операція в Костянтинівці: що стоїть за пропозицією Путіна і до чого тут міжнародне право

Humanitarna operatsiia v Kostiantynivtsi

Гуманітарна операція в Костянтинівці – саме так назвав свою ініціативу Володимир Путін перед початком зустрічі зі спецпосланцем президента США Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером. На перший погляд, ідеться про зрозумілий крок: вивезти людей, пустити журналістів, доручити комусь наглядати за процесом. Та варто розібрати кожну складову окремо – і картина стає значно складнішою.

Що саме прозвучало

Путін заявив, що в Костянтинівці залишається близько 400–500 цивільних. За його словами, російська армія контролює місто і готова за 5 діб провести розмінування. Прозвучала й пропозиція зробити те саме, що раніше робили в Олешках. Йшлося про кілька речей одразу:

І окрема фраза, яка фактично перекладає відповідальність на іншу сторону: якщо Київ вважає, що контролює місто, нехай забезпечує безпеку.

Кожен пункт тут – не просто дипломатична репліка. Це юридична конструкція, і кожна її частина має власні вимоги за міжнародним гуманітарним правом.

Гуманітарна операція не буває односторонньою

Тут важливий момент, який часто випадає з новинних заголовків. Така місія в зоні бойових дій – це не акція однієї сторони. За Женевською конвенцією IV 1949 року, стаття 23, сторони конфлікту мають пропускати вантажі медикаментів, продуктів і одягу для цивільного населення. Додатковий протокол I 1977 року, стаття 70, іде далі: якщо цивільні недоотримують необхідне, сторони мають дати згоду на операції з надання допомоги.

Зверніть увагу на слово згода. Допомога проходить не тому, що хтось її оголосив, а тому що на неї погодилися всі учасники конфлікту. Одностороння заява не створює коридору і не гарантує безпеки. Це як домовитися про тишу і продовжувати стріляти.

До цього додаються принципи, закріплені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 46/182 від 1991 року: людяність, нейтральність, неупередженість і незалежність. Гуманітарна допомога не може бути інструментом тиску або піару. Саме тому нейтральним посередником зазвичай виступає Міжнародний комітет Червоного Хреста або структура ООН, а не сторона конфлікту.

Що право каже про саме місто

Окрема тема – статус населеного пункту. Стаття 59 Додаткового протоколу I дозволяє оголосити місто незахищеною місцевістю: тоді сторони мають утриматися від бойових дій проти нього. Але для цього потрібна заява сторони, яка його обороняє, і чіткі умови на місці.

Стаття 58 того ж протоколу покладає на сторону, що веде бойові дії, обов’язок вживати запобіжних заходів. Зокрема, за можливості виводити цивільних із районів поблизу військових цілей. Якщо про 400–500 людей говорять як про заручників ситуації, виникає питання, хто і що зробив, щоб їх вивезти раніше.

Омбудсмени: посередники чи виконавці

Ідея доручити місію уповноваженим з прав людини виглядає елегантно. Мовляв, це не військові й не політики, а захисники прав людини. Але тут є нюанс.

Дмитро Лубінець очолює інституцію, створену за Законом України про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 року. Це парламентський контроль за дотриманням прав і свобод, а не повноваження ухвалювати рішення про безпеку цивільних у зоні бойових дій. Яна Лантратова має аналогічний статус у Росії. Обидва можуть бути каналом зв’язку, фіксувати факти, сприяти обміну інформацією. Підмінити згоду держав, домовленості про припинення вогню або мандат міжнародної організації вони не можуть.

Кілька діб на розмінування: чому строки виглядають умовними

Розмінування – не прибирання снігу. Це процедура з протоколюванням, картографуванням, маркуванням небезпечних ділянок і звітністю. Другий протокол до Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї 1980 року прямо вимагає фіксувати розташування мінних полів і передавати ці записи далі. Україна є учасницею Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін, Росія до неї не приєдналася. Це означає різні стандарти вже на старті.

Строк у 5 діб у місті, де тривають бойові дії, – це не юридична норма, а політична цифра. Без припинення вогню, без доступу саперів обох сторін і без незалежного нагляду така робота перетворюється на декларацію.

Журналісти як частина операції

Запрошення преси виглядає як жест відкритості. Але преса в зоні бойових дій – окрема правова тема. Резолюція Ради Безпеки ООН 2222 від 2015 року закликає захищати журналістів у збройних конфліктах і наголошує, що працівники медіа є цивільними особами.

Проблема в іншому. Коли журналістів везуть на локацію однієї зі сторін, вони потрапляють у кероване середовище: маршрут, час і точка зйомки визначені заздалегідь. Це не робить їхню роботу незаконною, але й не робить її незалежним підтвердженням того, що відбувається насправді. Достовірність кадрів і достовірність картини – різні речі.

Де проходить межа між правом і заявою

Питання не в тому, чи гарна ідея вивезти кількасот людей із зони обстрілу. Звісно, гарна. Питання в тому, хто це робить, за чиєю згодою і під чиїм контролем.

Міжнародне гуманітарне право не забороняє гуманітарних операцій на території, яку контролює одна зі сторін. Але воно вимагає прозорості, згоди і реальних гарантій безпеки. А ще не дозволяє використовувати допомогу цивільним для легітимації контролю над територією. Це тонка межа, і саме на ній найчастіше ламаються красиві ініціативи.

Тож коли наступного разу побачите заголовок про гуманітарну операцію, поставте три прості питання. Хто погодив її з усіма сторонами? Хто реально контролює доступ на місці? І хто відповідатиме, якщо домовленості не спрацюють? Якщо відповідей немає, перед вами не операція, а заява.

Exit mobile version