Гуманітарна операція в Олешках, про яку розповів заступник голови Українського центру безпеки та співробітництва Дмитро Жмайло, знову привернула увагу до парадоксу: росіяни готують ґрунт для посилення терору на правобережжі Херсонщини, але при цьому намагаються виглядати миротворцями. Чому ж тоді вони б’ють по вокзалу в Дніпрі, по центру Чернігова, чудово усвідомлюючи, що будуть жертви серед цивільних? Давайте розберемося, як міжнародне право кваліфікує такі дії та чи реально створити демілітаризовані зони на Кинбурнській косі й Донбасі.
Що таке гуманітарна операція з точки зору права
Під гуманітарною операцією зазвичай розуміють комплекс заходів для порятунку людей, які опинилися в зоні збройного конфлікту. Це може бути евакуація, доставка їжі, медикаментів, води. Але будь-яка така операція має відповідати нормам міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевським конвенціям 1949 року та додатковим протоколам до них.
Ключовий принцип – розрізнення. Сторони конфлікту зобов’язані чітко відокремлювати військові об’єкти від цивільних. Удари по вокзалах, житлових будинках, лікарнях, школах – це воєнні злочини. І тут не має значення, чи є поруч військова ціль. Якщо удар завдано по цивільному об’єкту без належного попередження або з надмірною шкодою для цивільних, це порушення.
Дмитро Жмайло порушив болюче питання: чому Росія, знаючи про неминучі жертви, продовжує бити по мирних містах? Відповідь лежить у площині політики, але правова оцінка однозначна – це терор проти цивільного населення. І міжнародні інституції, як-от Міжнародний кримінальний суд, уже розслідують ці злочини.
Демілітаризовані зони: правовий механізм чи політична декларація
Ідея створити демілітаризовані зони на Кинбурнській косі та Донбасі виглядає привабливо. Але що це означає юридично? Демілітаризована зона – це територія, де за домовленістю сторін заборонено розміщувати війська, техніку, проводити військові операції. Такі зони можуть бути встановлені міжнародним договором або рішенням Ради Безпеки ООН.
Однак є проблема: Росія не виконує навіть ті домовленості, які підписує. Згадайте Мінські угоди – вони передбачали відведення важкого озброєння, але замість цього ми бачили постійні порушення. Тож будь-яка демилітаризована зона без дієвого механізму контролю та покарання за порушення залишиться лише папірцем.
Крім того, створення такої зони на Донбасі чи Кинбурнській косі вимагає згоди обох сторін. Але чи можна довіряти агресору, який щодня порушує закони війни? Тут важливий момент: міжнародне право дозволяє вводити миротворчі місії, але вони повинні мати мандат на застосування сили, а не просто спостерігати.
Чому удари по цивільних – це частина стратегії
Повернімося до питання Жмайла. Росіяни б’ють по вокзалах і центрах міст не тому, що помилилися. Це свідома стратегія залякування. Вони хочуть зламати волю українців, посіяти паніку, змусити людей тікати. Але з точки зору права кожен такий удар – це окремий епізод воєнного злочину.
Міжнародний кримінальний суд уже видав ордери на арешт кількох російських високопосадовців. І хоча це не зупиняє удари негайно, це важливий сигнал: безкарності не буде. Рано чи пізно винні постануть перед судом.
Що ж до гуманітарної операції в Олешках, то вона показує інший бік – спробу врятувати людей попри обстріли. Але для її успіху потрібні не лише гуманітарні коридори, а й гарантії безпеки. А гарантії може дати тільки міжнародна присутність або потужний тиск на агресора.
Чи можливі демілітаризовані зони на практиці
Теоретично так. Але є кілька умов. По-перше, обидві сторони мають визнати кордони такої зони. По-друге, потрібен незалежний моніторинг, який має право фіксувати порушення і доповідати в Раду Безпеки ООН. По-третє, має бути механізм примусу – санкції або навіть військова інтервенція, якщо зона порушується.
На Донбасі та Кинбурнській косі ці умови поки що не виконуються. Росія не визнає себе стороною конфлікту, хоча всі докази свідчать про протилежне. Тож створення демілітаризованої зони виглядає радше як далека перспектива, ніж реальний план на завтра.
Але це не означає, що потрібно відмовитися від ідеї. Міжнародне право розвивається, і прецеденти вже є. Наприклад, зона безпеки в Боснії чи на Кіпрі. Головне – політична воля та єдність союзників.
Що робити Україні вже зараз
Поки дипломати обговорюють демілітаризовані зони, Україна має фіксувати кожен злочин. Кожен удар по вокзалу, кожна зруйнована лікарня – це доказ для майбутнього трибуналу. І тут важлива роль громадських організацій та міжнародних спостерігачів.
Також варто посилювати власну протиповітряну оборону. Бо право правом, але життя людей – понад усе. Гуманітарна операція в Олешках – це приклад того, як рятують людей навіть у найскладніших умовах. Але щоб таких операцій було більше, потрібно зупинити терор.
І ще один момент. Питання Жмайла – риторичне. Відповідь на нього лежить не в правовій площині, а в площині моралі. Росія вже давно перетнула межу, за якою будь-які миротворчі заяви виглядають цинічно. І поки світ не дасть жорсткої відповіді, удари продовжаться.
Але є й позитивний сигнал: Україна не сама. Міжнародний кримінальний суд, ООН, окремі країни – усі вони фіксують злочини. І рано чи пізно агресор відповість за кожну пролиту краплю крові.
Гуманітарна операція в Олешках – це не просто евакуація. Це символ опору. І поки триває ця війна, кожен порятунок людини – це маленька перемога права над безправ’ям.