Уявіть: вам винні гроші, боржник не платить роками, а коли ви подаєте позов про стягнення інфляційних втрат, суд каже – у деякі місяці була дефляція, тож за них нічого не нараховуємо. Звучить несправедливо, правда? Саме з таким протиріччям зіткнулися суди, поки Верховний Суд не поставив крапку у справі, яка тягнулася з 2016 року.
Давайте розберемо цю історію. Вона не лише про гроші, а й про те, як працює логіка правосуддя, коли закон мовчить про деталі.
Іпотека, перевищення вартості та сім років очікування
Почнемо з передісторії. Ще у 2006 році позивач узяв кредит в «УкрСиббанку», а для забезпечення передав у іпотеку нежитлове приміщення – магазин площею майже 700 квадратних метрів у Чернігові. Минули роки, кредитний договір не виконувався належним чином, і у квітні 2016 року іпотекодержатель зареєстрував право власності на предмет іпотеки за собою.
І тут криється головний нюанс. Вартість того приміщення на 90% перевищувала забезпечені іпотекою вимоги. А за частиною третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель зобов’язаний повернути іпотекодавцю цю різницю. Інакше кажучи – забрав майно, а зайве віддай.
Але боржник цього не зробив. І позивач пішов до суду.
Два позови замість одного: стратегічна помилка чи вимушений крок?
Перший судовий процес завершився у 2021 році. Суд стягнув із фінансової компанії 3 954 749,71 грн – це і було те саме перевищення вартості предмета іпотеки. Однак позивач у тому позові вимагав лише основну суму. Без інфляційних втрат і трьох процентів річних.
Чому це важливо? Бо коли у травні 2024 року він подав другий позов – власне, про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за період з 2016 по 2023 рік – відповідач одразу заявив: спливла позовна давність.
І справді, за загальним правилом позовна давність становить три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України). Перебіг починається з дня, коли особа дізналася про порушення свого права. Здавалося б – позивач знав про борг ще у 2016 році, а звернувся лише у 2024-му. Програш?
Не все так просто.
Карантин, воєнний стан і магія позовної давності
Тут на сцену виходить пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Закон від 30 березня 2020 року № 540-IX продовжив позовну давність на весь час дії карантину. Карантин ввели 12 березня 2020 року, а скасували аж 30 червня 2023-го.
Потім додався воєнний стан – і пункт 19 тих же Прикінцевих положень спочатку продовжив, а згодом і зупинив перебіг позовної давності.
Суди першої та апеляційної інстанцій вирішили так: позовна давність спливла для вимог до 11 березня 2020 року, а от для періоду з 12 березня 2020 року до моменту фактичної сплати – ні. І стягнули інфляційні втрати та три проценти річних лише за цей «карантинний» відрізок.
Але Верховний Суд подивився на це інакше.
Ключова дата, виявляється, не 12 березня, а 2 квітня 2020 року – день, коли набрав чинності Закон № 540-IX. Саме з цієї дати позовна давність продовжилася. Тож усі вимоги, за якими позовна давність не спливла станом на 2 квітня 2020 року, залишаються «живими». А це означає, що три роки назад від 2 квітня 2020 року – це 2 квітня 2017 року.
Отже, додатково підлягають стягненню суми за період із 2 квітня 2017 року до 11 березня 2020 року включно.
Крім того, Верховний Суд відхилив аргумент відповідача про звільнення від відповідальності на підставі пункту 18 Прикінцевих положень ЦК України. Чому? Бо той пункт стосується виключно позичальників за кредитними договорами. А тут боржник – не позичальник, а фінансова компанія, яка не повернула перевищення вартості іпотеки. І це зовсім інша правова природа.
Дефляція: рахувати чи не рахувати?
А тепер – найцікавіше. Те, заради чого справу взагалі передали на розгляд усієї палати.
Протягом тривалого періоду прострочення трапляються місяці, коли індекс інфляції менший за 100%. Це дефляція – гроші формально не знецінюються, а навіть трохи дорожчають. І от різні колегії Верховного Суду давали протилежні відповіді: одні казали – такі місяці виключаємо з розрахунку, інші – враховуємо.
Уявіть абсурдність ситуації: суди одного й того ж суду не можуть домовитися, як рахувати інфляційні втрати.
Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював чітку позицію: інфляційні втрати розраховуються за весь період прострочення, а не за окремі місяці. Якщо в якомусь місяці індекс інфляції був 99,7% – це не привід його викидати з формули.
Логіка тут проста і водночас глибока. По-перше, кредитор не має отримувати штучну перевагу через математичні маніпуляції. Виключення дефляційних місяців якраз і створює таку перевагу – боржник платить більше, ніж реально знецінилися кошти. По-друге, боржник має бути впевненим: періоди дефляції справді захищають його від додаткових нарахувань, бо знецінення у ці місяці не відбулося.
Іншими словами, чесний розрахунок – це коли всі місяці йдуть у залік. І з плюсами, і з мінусами.
Що отримали сторони у підсумку?
Позивач частково виграв. До раніше присуджених 300 058,74 грн інфляційних втрат і 62 317,81 грн трьох процентів річних Верховний Суд додав ще 146 406,23 грн і 52 453,73 грн відповідно – за період із 2 квітня 2017 року до 11 березня 2020 року. Разом вийшло близько 561 тисячі гривень.
Касаційну скаргу відповідача (ТОВ «Він Фінанс», раніше – «Довіра та гарантія») залишили без задоволення повністю. Ані доводи про порушення підсудності, ані посилання на воєнний стан як підставу для звільнення від сплати не спрацювали.
Цікава деталь: загалом позивач подав до цього відповідача дев’ять позовів про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних на суму понад 1,35 млн грн за різні періоди. Схоже, фінансова компанія заплатить значно більше, ніж розраховувала.
Когось може здивувати, що сума інфляційних втрат і процентів виявилася співмірною із самим боргом. Але ж і прострочення тривало понад сім років. За цей час гривня суттєво знецінилася, і три проценти річних – це радше символічна компенсація, ніж справжня плата за користування чужими грошима.
Головний практичний висновок для всіх, хто стикається з подібними спорами: дефляція більше не лазівка для зменшення відповідальності боржника. Хочете уникнути інфляційних втрат – платіть вчасно.