Іноземні найманці, яких росія завербувала в африканських країнах, стали предметом окремих переговорів між Києвом і кількома урядами Африки. Прохання звучить просто: віддайте наших людей. За цим простим проханням ховається клубок правових норм, які рідко збігаються з емоціями.
Хто саме просить, на що посилається і чому відповідь Києва не така, як хотілося б африканським столицям? Давайте розбиратися по черзі.
Кенія: п’ятеро людей і дзвінок на найвищому рівні
Уряд Кенії веде переговори про повернення п’ятьох своїх громадян. Міністр закордонних справ Мусалія Мудаваді повідомив, що президент Вільям Руто особисто обговорював це питання телефоном із Володимиром Зеленським. Рівень розмови сам по собі показує, наскільки болючою стала тема.
Кенія наполягає на незвичному формулюванні. Її громадян, які воювали на боці російської армії, пропонують визнати «жертвами міжнародної торгівлі людьми», а не військовополоненими. Різниця тут не в словах, а в юридичних наслідках.
Загалом 62 громадянина Кенії, які брали участь у війні, вже повернулися додому. Ця цифра важлива. Вона показує, що механізм репатріації існує, але працює не за тими правилами, на які зараз посилаються.
Військовополонений чи жертва торгівлі людьми
Статус військовополоненого виникає з міжнародного гуманітарного права. Третя Женевська конвенція 1949 року захищає таких людей від свавілля: їх не можна карати за участь у бойових діях, їм гарантовані медична допомога, харчування, зв’язок із родиною.
Але той самий статус накладає обмеження. Військовополонений не може просто піти додому за власним бажанням, поки триває конфлікт. Повернення відбувається через обмін або після завершення війни.
Статус жертви торгівлі людьми регулює інший документ – Протокол про запобігання, придушення і покарання за торгівлю людьми, який доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Він вимагає від держав захищати постраждалих, а не тримати їх за ґратами.
Тут важливий момент, який часто випускають. Ці два статуси не є взаємовиключними. Людину могли обманом заманити, примусити підписати контракт і відправити на фронт. Вона справді постраждала від торгівлі людьми. І водночас вона воювала, потрапила в полон і за міжнародним правом залишається військовополоненим.
Саме тому африканські уряди вимагають не стільки зміни статусу, скільки визнання пом’якшувальних обставин. Це мало б вплинути на швидкість повернення.
Як їх вербували
За словами африканських урядів, їхніх громадян заманили до росії обіцянками цивільного працевлаштування. Водіями, охоронцями, кухарями. Ні про яку війну на етапі підписання паперів не йшлося.
Потім з’являвся військовий контракт. Підписували його, за версією урядів, під тиском і без розуміння, що насправді купують.
Зімбабве висловило окреме занепокоєння щодо вербування своїх громадян. У заяві уряду, яку цитують медіа, йдеться про те, що «деякі новобранці були направлені на активні бойові фронти в країнах перебування без будь-якої попередньої військової підготовки».
Ця деталь багато про що говорить. Людину без базової підготовки відправляють у штурм. Це не найманець у класичному розумінні, який свідомо обрав війну за гроші. Це людина, яка опинилася в пастці між обіцянкою і окопом.
Ботсвана: історія одного громадянина
Ботсвана домагається повернення одного свого громадянина. Один. Здавалося б, дрібниця на тлі тисяч полонених. Але для дипломатії це принципове питання: якщо вдасться вирішити його, відкриється шлях для решти випадків.
Кожна африканська столиця зараз намацує власний підхід. Хтось тисне через президентські дзвінки, хтось через міністерства, хтось публічно заявляє про занепокоєння і чекає на реакцію.
Скільки їх насправді
Bloomberg отримав доступ до документів, згідно з якими Україна утримує щонайменше 213 іноземних найманців. Північнокорейців у цю статистику не включають, і це логічно: вони не найманці, а регулярні військовослужбовці.
Із цих 213 осіб 37 – вихідці з країн Африки. Тобто предмет переговорів із Кенією, Ботсваною та Зімбабве – приблизно шоста частина від загальної кількості іноземців у полоні.
Цифра скромна, але політично вагома. За кожною такою цифрою стоїть окрема історія, окрема родина і окремий дипломатичний канал.
Чому Київ не віддає їх просто так
Позиція Києва щодо іноземних найманців залишається незмінною: ці люди є військовополоненими. Отже, повернутися додому вони можуть лише в межах обміну на українських захисників, яких утримує росія.
Логіка жорстка, але послідовна. Якщо віддавати всіх за проханням, обмінний фонд тане. А кожен український військовий, який міг би вийти на свободу, залишається в російському полоні.
Шансів на пряме повернення найманців додому наразі мало. Про це прямо кажуть і медіа, і самі дипломати.
Додає складності українське законодавство. Стаття 447 Кримінального кодексу України визначає найманство як кримінально каране діяння: вербування, фінансування, навчання та використання найманців тягнуть за собою відповідальність.
Щоправда, статус полоненого і кримінальна справа – різні площини. Полонений захищений Женевською конвенцією. Але після повернення теоретично може постати перед судом. У випадку з обманутими людьми це створює правову колізію, яку поки ніхто не розв’язав.
Як працює обмін на практиці
Обмін полоненими – це не одноразова угода, а серія вузьких домовленостей. Сторони узгоджують списки, перевіряють дані, визначають місце передачі. Кожен такий обмін супроводжується суперечками про те, кого саме включати.
Для іноземця шанс потрапити в список залежить від кількох речей. Чи є за нього хтось у рідній країні, хто готовий домагатися. Чи є дипломатичний канал. Чи зацікавлена росія віддати саме його.
Окремо стоїть питання, чи визнає росія своїх завербованих іноземців своїми. Якщо ні, то вона й не наполягатиме на їхньому поверненні. А це означає, що африканським урядам доведеться домовлятися саме з Києвом.
Що це означає для родин
Для родини в Найробі чи Габороне немає різниці між «найманцем» і «жертвою торгівлі людьми». Є син, брат або батько, який зник, і є тиша в слухавці.
Африканські уряди теж під тиском. Виборці не питають про тонкощі Женевських конвенцій. Вони питають, чому держава не забрала свою людину додому.
Тому переговори триватимуть. І кожне звільнення стане маленьким прецедентом, на який посилатиметься наступна країна.
Поки що іноземні найманці з Африки залишаються в обмінних списках. І саме від цих списків залежить, чи побачить конкретна родина свого чоловіка живим.