Касаційне оскарження вироку – це та остання надія, за яку хапається сторона захисту, коли всі попередні спроби вже вичерпано. Саме таку ситуацію ми бачимо у справі № 523/10268/15-к, де Верховний Суд 12 лютого 2019 року поставив крапку в історії, що почалася з чотирьох пострілів у потилицю.
Історія ця – не просто кримінальна хроніка. Вона показова тим, як працює механізм касаційного перегляду в Україні, які аргументи спрацьовують, а які – ні, і чому навіть дуже винахідливий захист іноді не може похитнути вирок.
Що сталося насправді
У квітні 2015 року в Одесі, на вулиці Нежданових, у припаркованому автомобілі «Сітроен С4» стався конфлікт. Двоє людей, яких пов’язували фінансові справи, з’ясовували стосунки. Фінал виявився трагічним: один із них, ОСОБА_5, дістав револьвер марки «Наган» 1926 року випуску і вистрілив у співрозмовника п’ять разів. Чотири кулі увійшли в потиличну ділянку справа, одна – у спину. Потерпілий помер на місці.
Зброю, до речі, ОСОБА_5 придбав незаконно – без жодного дозволу, десь наприкінці 2014 чи на початку 2015 року, і зберігав її вдома. Тобто перед нами не спонтанна сварка з фатальним наслідком, а ситуація, коли людина заздалегідь мала при собі нелегальний револьвер.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Суворовський районний суд м. Одеси 19 грудня 2016 року визнав ОСОБА_5 винним одразу за двома статтями Кримінального кодексу України: частина 1 статті 115 – умисне вбивство, і частина 1 статті 263 – незаконне поводження зі зброєю. За вбивство він отримав 13 років позбавлення волі, за зброю – 5 років. За правилом поглинення менш суворого покарання більш суворим (стаття 70 Кримінального кодексу України) остаточний строк склав 13 років.
Крім того, суд задовольнив цивільні позови потерпілих. На користь ОСОБА_8 стягнули близько 78 619 гривень матеріальної шкоди та 500 тисяч гривень моральної. Ще 500 тисяч моральної шкоди – на користь ОСОБА_9.
Апеляційний суд Одеської області 18 жовтня 2017 року лише трохи підкоригував вирок – уточнив формулювання щодо моменту придбання зброї та зарахував ОСОБА_5 у строк відбування покарання час перебування під вартою з 19 грудня 2016 року по 18 жовтня 2017 року. В решті – залишив усе без змін.
На що скаржився захисник
Ось тут і починається найцікавіше. Захисник ОСОБА_6 подав касаційну скаргу, в якій зібрав цілий букет аргументів. Давайте розглянемо їх по черзі – це чудова ілюстрація того, як вибудовується стратегія захисту на останньому етапі оскарження.
Перший аргумент стосувався зброї. Захисник наполягав: револьвер ОСОБА_5 здав добровільно, отже, його треба звільнити від кримінальної відповідальності за частиною 3 статті 263 Кримінального кодексу України. Ця норма справді передбачає: якщо особа добровільно здала органам влади зброю, якою володіла незаконно, – від відповідальності її звільняють.
Другий аргумент – процесуальний. Адвокат стверджував, що потерпілу ОСОБА_9 та свідка ОСОБА_11 у суді допитував не прокурор, а представник потерпілої сторони. А це, мовляв, порушення Кримінального процесуального кодексу України.
Третій – щодо обвинувального акта. Спочатку, у липні 2015 року, до суду надійшов один обвинувальний акт. А потім, 28 жовтня 2016 року – уже після судових дебатів – прокурор оголосив новий. На думку захисту, це було грубим порушенням процедури.
Четвертий – про покарання. Захисник просив застосувати статтю 69 Кримінального кодексу України і призначити покарання нижче від найнижчої межі – всього 5 років за умисне вбивство. Підставою називали погрози з боку потерпілого, які нібито спровокували ОСОБА_5 на злочин.
І п’ятий аргумент стосувався цивільних позовів. Захист вважав, що позови потерпілих подали після початку судового розгляду, а це суперечить статті 128 Кримінального процесуального кодексу України.
Що сказав Верховний Суд
І ось тут колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду методично, пункт за пунктом, розібрала всі доводи – і не погодилася з жодним.
Почнемо зі зброї. Суд встановив: ніякої добровільної здачі не було. Револьвер вилучили працівники міліції під час досудового розслідування. А це принципово інша ситуація: одне діло – прийти і здати, інше – віддати, коли до тебе вже прийшли. Частина 3 статті 263 Кримінального кодексу України тут не працює.
Щодо допиту потерпілої і свідка – Верховний Суд нагадав просту річ: і прокурор, і представник потерпілого є стороною обвинувачення. Вони мають рівні права. Те, що перше питання поставив адвокат потерпілих, а не прокурор, – не можна вважати істотним порушенням у розумінні статті 412 Кримінального процесуального кодексу України. До того ж, технічний запис засідання підтвердив: сторону захисту ніхто не обмежував у праві ставити запитання.
З обвинувальним актом ситуація виявилася такою. Так, прокурор справді подав новий акт у жовтні 2016 року. Але це було лише редакційне виправлення помилок – обсяг, зміст і кваліфікація обвинувачення не змінилися. І, що важливо, суд не порушив процедуру: 31 жовтня він задовольнив клопотання прокурора про поновлення судового розгляду, відклав засідання, дав сторонам час на ознайомлення. Аж 29 листопада, після з’ясування думок усіх учасників, суд завершив слідство і перейшов до дебатів.
Ключовий момент: сторона захисту чудово розуміла суть обвинувачення ще з першого акта – про це свідчить і обрана лінія захисту, і аудіозаписи судових засідань.
Тепер про покарання і статтю 69 Кримінального кодексу України. Суд першої інстанції врахував усе, що працювало на користь ОСОБА_5: відсутність судимостей, позитивну характеристику, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину. Жодних обтяжуючих обставин не знайшли.
А от версія про погрози з боку потерпілого – розсипалася. Свідки і потерпіла ОСОБА_9 розповіли зовсім іншу історію: ОСОБА_10 був доброю, чуйною людиною, неодноразово позичав гроші самому ОСОБА_5, допомагав йому з бізнесом. Верховний Суд не побачив жодних доказів неправомірної поведінки потерпілого, яка могла би виправдати застосування статті 69 Кримінального кодексу України.
Нарешті, цивільні позови. Тут усе виявилося просто: позовні заяви подали 13 жовтня 2015 року – того самого дня, коли розпочався судовий розгляд. Пізніше склад суду змінився, розгляд почали заново, але позови вже лежали в матеріалах справи. Новий склад суду прийняв їх до розгляду з абсолютним дотриманням частини 1 статті 128 Кримінального процесуального кодексу України.
Отже, касаційне оскарження вироку в цій справі не дало захисту бажаного результату. І справа тут не в тому, що Верховний Суд був упередженим чи формальним. Просто жоден із наведених аргументів не виявився достатньо вагомим, щоб похитнути законність попередніх судових рішень. Ухвала апеляційного суду відповідала вимогам статей 370 і 419 Кримінального процесуального кодексу України – була обґрунтованою, вмотивованою, з чіткими посиланнями на норми закону.
Ця постанова Верховного Суду від 12 лютого 2019 року стала фінальною крапкою – оскарженню вона не підлягає.