Колабораційна діяльність – це не лише фізична допомога ворогу зі зброєю в руках. Інформація теж може бути зброєю, і Верховний Суд України нещодавно вкотре це підтвердив. Йдеться про справу № 202/14884/23, де жінка через месенджер Telegram передавала російському військовому дані про розташування підрозділів ЗСУ. Її адвокат наполягав: це лише несанкціоноване поширення інформації – ч. 2 ст. 114-2 Кримінального кодексу України. Але суд подивився на ситуацію інакше.
Давайте розберемося, чому.
Що сталося в Новогродівці
У лютому 2023 року мешканка Новогродівки Донецької області кілька разів надсилала повідомлення абоненту з ніком у Telegram. Адресат виявився військовослужбовцем російської федерації. Через цей, здавалося б, звичайний месенджер вона повідомляла, де саме в місті перебувають українські військові.
16 лютого о 18:33 вона написала про розташування ЗСУ на території міського професійно-технічного училища, а о 18:55 – центральної міської лікарні. Наступного дня, 17 лютого о 14:38, додала ще й поліцейську станцію. А 20 лютого о 20:44 розкрила позиції біля колишнього заводу та гуртожитку поруч із ним.
Тобто це не був один випадковий дзвінок чи повідомлення. Система. Людина знала, кому пише, і розуміла, яку саме інформацію передає.
Суд першої інстанції – Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська – кваліфікував ці дії за ч. 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України. Це колабораційна діяльність у формі допомоги ворогу у веденні бойових дій проти Збройних Сил України. Вирок: 13 років позбавлення волі, 15 років заборони обіймати посади в органах влади та місцевого самоврядування, конфіскація майна. Апеляція залишила вирок без змін.
У чому суть суперечки
Захисник засудженої подав касаційну скаргу. Його головний аргумент: діяння треба перекваліфікувати з ч. 7 ст. 111-1 на ч. 2 ст. 114-2 Кримінального кодексу України. Логіка така: жінка просто поширювала інформацію про переміщення та розташування ЗСУ – і це, мовляв, хоч і незаконно, але зовсім інший склад злочину. Не колабораційна діяльність, а несанкціоноване поширення даних.
І тут криється принципова юридична різниця.
Частина 2 статті 114-2 КК карає за несанкціоноване поширення в умовах воєнного стану інформації про переміщення, рух або розташування ЗСУ – за можливості їх ідентифікації на місцевості. Простіше кажучи: злив у мережу фото блокпоста, написав у соцмережах про колону техніки, яку бачив із вікна, – отримай відповідальність за цією статтею.
А от ч. 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України – зовсім інший рівень. Тут ідеться про добровільну співпрацю з ворогом, надання йому допомоги у веденні бойових дій проти України. І ця допомога може бути різною: від фізичної участі до інформаційної підтримки.
Ключове слово – «допомога». Не просто бездумний репост чи емоційний допис. А свідома, цілеспрямована передача відомостей, які становлять військовий інтерес для держави-агресора.
Що сказав Верховний Суд
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду розглянула справу 2 квітня 2026 року. І відповідь була однозначною: перекваліфікації не буде.
Суд встановив кілька важливих моментів, які принципово відрізняють цю справу від «простого» поширення інформації.
Перше. Жінка спілкувалася безпосередньо з військовослужбовцем рф. Вона знала, кому передає дані. Це не був допис у публічному каналі чи чаті – це було адресне листування з представником держави-агресора.
Друге. Вона робила це неодноразово й усвідомлено. Слідчий експеримент, проведений 7 березня 2023 року за участі захисника, показав: засуджена чітко відтворила обставини передачі інформації. Тобто вона пам’ятала, що робила, і розуміла суть своїх дій.
Третє. Інформація мала військове значення. Це не абстрактні новини чи плітки. Конкретні локації підрозділів ЗСУ, які ворог міг використати для планування атак.
Четверте. Доказова база виявилася солідною: протоколи негласних слідчих дій, результати експертизи комп’ютерної техніки та програмних продуктів (висновок № 186 від 17 травня 2023 року), дані зняття інформації з електронних інформаційних систем, огляди, обшук.
Колегія суддів прямо зазначила: допомога у веденні бойових дій охоплює дії не тільки фізичного, а й інформаційного характеру. Передача ворогові військово значущих відомостей – це теж допомога. До того ж винна особа не може не усвідомлювати, що такі дії завдадуть шкоди підрозділам ЗСУ, які захищають незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
А як же аргументи захисту
Адвокат стверджував, що провадження було неповним, докази не отримали належної оцінки, а вирок не відповідає ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України. Також наполягав на занадто суворому покаранні.
Але є нюанс. Касаційний суд, згідно зі ст. 433 КПК, не переоцінює докази. Він перевіряє правильність застосування норм права. І в цій справі суди попередніх інстанцій дослідили всі матеріали, допитали свідків, вивчили експертизи. Жодних істотних порушень, які би тягнули зміну вироку, Верховний Суд не виявив.
Сама засуджена провину не визнала. Казала, що не пам’ятає листування, що її акаунт зламали. Але при цьому не заперечувала знайомства з російським військовим у соцмережі «Одноклассники» й того, що повідомляла йому про українських військових у лікарні, де працювала. Такі суперечливі показання суд оцінив критично. І, чесно кажучи, мав на те підстави.
При чому тут позиція об’єднаної палати
У постанові Верховний Суд послався на рішення об’єднаної палати Касаційного кримінального суду від 1 грудня 2025 року у справі № 638/18926/23. Там уже роз’яснювалося значення форми колабораціонізму для юридичної оцінки діянь за ст. 111-1 КК. І ця позиція однозначна: колабораційна діяльність може проявлятися по-різному, зокрема через надання інформації ворогу.
Тому коли адвокат каже: «Це не колабораціонізм, це просто поширення даних», – він ігнорує ключову деталь. А саме: кому ці дані передавалися і з якою метою. Якщо ви цілеспрямовано надсилаєте військову інформацію представнику держави-агресора – це вже не «просто поширення». Це співпраця.
Що з покаранням
13 років позбавлення волі – це не максимум за ч. 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України. Суд урахував особу засудженої: раніше не судима, не перебуває на спеціальних обліках, посередньо характеризується за місцем проживання. Обставин, які б пом’якшували чи обтяжували покарання, не знайшли. Тож обрали покарання нижче максимальної межі санкції.
Крім того, додаткове покарання – 15 років заборони обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування – теж є законним і обґрунтованим у цій категорії справ. Колегія суддів наголосила: застосоване обмеження прав і свобод є справедливим, необхідним для виправлення засудженої та попередження нових злочинів.
А що ж із обміном
Тут цікавий поворот. Поки тривав касаційний розгляд, Широківський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 21 травня 2025 року звільнив засуджену від відбування покарання. Підстава – ст. 84-1 КК та рішення Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими про передачу її для обміну.
Це означає, що навіть після звільнення від покарання через обмін юридична оцінка діяння не змінюється. Вирок залишається в силі. Судимість – теж. І саме цей момент важливо розуміти: обмін не «стирає» складу злочину, не реабілітує особу. Він лише припиняє відбування покарання.
До речі, сама постанова Верховного Суду від 2 квітня 2026 року є остаточною й оскарженню не підлягає. Крапка.
Практичний урок із цієї історії простий, хоч і гіркий: інформація під час війни – це не абстракція. Це ресурс, який може коштувати життів. І коли ви свідомо передаєте цей ресурс ворогу, закон кваліфікує це не як необережність чи легковажність, а як колабораційну діяльність. З усіма відповідними наслідками.