Уявіть: ви – співвласник аграрного товариства, маєте там свою частку, працюєте, розвиваєте бізнес. І раптом дізнаєтеся, що ваші партнери один за одним «подарували» свої частки сторонній людині. Безоплатно. Просто так. І тепер у товаристві з’явився новий мажоритарний учасник, з яким ви навіть не знайомі. Саме така історія сталася в одному чернігівському господарстві і дійшла аж до Верховного Суду – справа № 927/645/19.
Давайте розберемося, чому ця справа важлива для всіх, хто має бізнес-партнерів, і що Верховний Суд сказав про удавані правочини у корпоративних відносинах.
Що таке удаваний правочин і чому це важливо
За статтею 235 Цивільного кодексу України, удаваний правочин – це угода, яку сторони оформили лише для вигляду, щоб приховати іншу, справжню домовленість. Найпоширеніший приклад із життя: договір дарування, який насправді маскує купівлю-продаж.
Навіщо це роблять? Причин кілька. Хтось хоче уникнути сплати податків, хтось – обійти переважне право інших учасників товариства на викуп частки. Адже якщо частку продають – у діючих учасників є першочергове право її купити. А якщо дарують – такого права немає. Зручно, правда?
Але цивільне законодавство ставиться до таких хитрощів серйозно. Якщо суд визнає правочин удаваним, відносини сторін регулюватимуться правилами щодо того договору, який вони насправді уклали. Тобто якщо за «даруванням» ховався продаж – застосовуватимуться норми про купівлю-продаж з усіма наслідками, включаючи переважне право учасників.
Суть спору: шість договорів дарування за півтора року
У справі № 927/645/19 позивач – учасник СТОВ «ДНІПРО» з часткою 11,12% – звернувся до суду після того, як інші учасники товариства уклали шість договорів дарування своїх часток із однією особою. У підсумку ця людина акумулювала 44,44% статутного капіталу.
Чесно кажучи, історія виглядала підозріло. Троє учасників подарували свої частки (по 11,11% кожен) в один день – 19 червня 2017 року. Ще троє – 2 серпня 2018 року. І все – одному й тому ж обдаровуваному. Жодних родинних зв’язків між дарувальниками та обдаровуваним не було.
Більше того, незабаром після отримання всіх часток обдаровуваний, у свою чергу, «подарував» увесь пакет (44,44%) вже іншій особі. Позивач стверджував: насправді це були договори купівлі-продажу, замасковані під дарування, і вони порушили його переважне право на придбання цих часток.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд Чернігівської області та Північний апеляційний господарський суд у задоволенні позову відмовили. Логіка була такою: статут товариства не забороняв відчуження часток третім особам, а переважне право стосується лише купівлі-продажу. Оскільки формально уклали договори дарування – переважне право не працює.
Суди також зазначили, що позивач не довів факт удаваності. Сумніви щодо мотивів дарування, мовляв, не є безумовним доказом прихованого продажу. Звучить наче логічно. Але тут важливий момент: а як саме суди досліджували докази?
Де помилилися суди: оцінка Верховного Суду
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду підійшов до справи інакше і скасував обидва рішення, направивши справу на новий розгляд. Чому? Бо попередні суди припустилися кількох серйозних процесуальних помилок.
Перша і, мабуть, найважливіша – суди не дослідили справжню спрямованість волі сторін. А це ключове питання для будь-якого спору про удавані правочини. За статтями 202 і 203 ЦК України, головне в угоді – вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін. Суди ж обмежилися констатацією, що договори нотаріально посвідчені, а в текстах є стандартні фрази про «здоровий розум і ясну пам’ять».
Друга помилка – відповіді відповідачів на запитання в порядку статті 90 Господарського процесуального кодексу України не відповідали вимогам до заяви свідка. У них не було підтвердження про обізнаність із кримінальною відповідальністю за неправдиві показання. Тобто суд спирався на недопустимі докази.
Третя – суди необґрунтовано відмовили в допиті відповідачів як свідків, хоча їхні письмові відповіді викликали обґрунтовані сумніви. Коли людина каже, що подарувала частку в бізнесі чужій особі просто тому, що «не мала зиску від участі», – це варто перевіряти, а не приймати на віру.
Чому заяви свідків залишилися без уваги
Колегія суддів Верховного Суду звернула увагу на те, що в матеріалах справи були заяви свідків з боку позивача. Ці люди стверджували, що ніколи не чули від дарувальників про намір безоплатно віддати свої частки. А один свідок повідомив, що до нього особисто звертався відповідач із пропозицією продати частку його дружини за 100 000 гривень – і заодно сказав, що свою частку вже продав.
Ці свідчення суди просто проігнорували. Жодної оцінки – ні щодо достовірності, ні щодо вірогідності. А це пряме порушення статті 86 ГПК України, яка вимагає оцінювати кожен доказ окремо та в сукупності з іншими.
Стандарт доказування: баланс вірогідностей
Верховний Суд нагадав і про стандарт доказування, який діє в господарському процесі. Після змін 2019 року стаття 79 ГПК України говорить про «вірогідність доказів»: обставина вважається доведеною, якщо докази на її користь переконливіші, ніж докази протилежної сторони.
Іншими словами, суд має зважити, чия версія подій виглядає більш правдоподібно. Шість людей, не пов’язаних між собою, за півтора року дарують свої корпоративні права одній особі – це схоже на збіг? Чи на добре сплановану схему обходу переважного права?
Саме це балансування між версіями і має відбуватися під час нового розгляду.
Що з правонаступництвом: окреме питання
Окремо Верховний Суд висловився щодо спроби позивача залучити до справи правонаступника померлого відповідача. Той, отримавши частки за спірними договорами, встиг подарувати їх далі, а згодом помер.
Суд пояснив: зобов’язання за удаваним правочином нерозривно пов’язане з особою сторони. Якщо йдеться про визнання договору удаваним і переведення прав покупця – таке зобов’язання припиняється смертю боржника. До спадщини воно не входить.
Це важливий практичний висновок для всіх, хто стикається зі смертю учасника корпоративного спору. Не кожна вимога переживає того, хто мав би за нею відповідати.
Крім того, обдаровувана за останнім договором особа вже мала статус відповідача у справі – як самостійний учасник, а не правонаступник. Тож процесуальна відмова апеляційного суду в заміні сторони була визнана правильною.
Що далі: новий розгляд і ключові запитання
Після повернення справи № 927/645/19 до Господарського суду Чернігівської області перед судом постануть ті запитання, на які він мав відповісти ще в першому раунді.
Чи справді дарувальники мали намір обдарувати сторонню людину? Чи отримували вони гроші за свої частки? Чому шість осіб обрали одного й того ж обдаровуваного? І чи не стояв за всім цим звичайний продаж корпоративних прав в обхід переважного права інших учасників?
Від відповідей на ці питання залежить не лише доля конкретного сільгосппідприємства, а й формування практики щодо удаваних правочинів загалом. Адже схожих ситуацій в українському бізнесі – сотні, якщо не тисячі.
Коли люди роками працюють разом, а потім раптом «дарують» свої активи невідомим особам – суд повинен дивитися глибше, ніж на титульну сторінку нотаріально посвідченого договору. Власне, саме цього і вимагає Верховний Суд: не формального підходу, а справжнього дослідження волі сторін.
