Мирні переговори України та Росії не просто забуксували – вони «глибоко на паузі», і, схоже, це офіційна позиція Москви станом на кінець серпня 2026 року. Голова російського МЗС Сергій Лавров в інтерв’ю визнав: нових ідей немає, зате є намір і надалі систематично завдавати ударів по Києву. Звучить цинічно, чи не так? Але справжній сюрприз прозвучав трохи згодом, коли він пояснив, якою саме «дипломатією» Кремль намагався домовитися з президентом США Дональдом Трампом.
«Ми звикли робити справи, можна сказати, по-благородному, можна сказати, па-пацанськи, що, по суті, те саме», – заявив Лавров. Саме з таким настроєм, за його словами, Володимир Путін рік тому вирушив на зустріч із Трампом до Анкориджа. І там нібито повністю прийняв американську пропозицію про завершення війни в Україні. «Ми вдарили по руках», – підсумував міністр. Красива історія. Ось тільки право на такі «пацанські» жести дивиться зовсім інакше.
Що означає «вдарити по руках» з погляду міжнародного права
Коли глави держав домовляються про припинення збройного конфлікту, йдеться не про дружню бесіду за зачиненими дверима. Це сфера міжнародних договорів, де головний документ – Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Вона чітко каже: угода між державами набуває сили після підписання, ратифікації, обміну ратифікаційними грамотами або в інший узгоджений спосіб (стаття 24). В Арктиці ніхто нічого не підписував, не ратифікував і навіть не фіксував на папері. «Удар по руках» юридично – нуль. Це навіть не джентльменська угода в сенсі м’якого права, бо м’яке право теж потребує письмової форми або принаймні публічно зафіксованих зобов’язань.
До речі, принцип добросовісності, закріплений у статті 26 Віденської конвенції, працює лише для чинних договорів. Якщо «рукостискання» не породило жодного документа – немає й об’єкта для добросовісного виконання. Простіше кажучи, дипломатія «по-пацанськи» – красива фігура мови, але для юриста це порожній звук.
Анкоридж: чому місце зустрічі нічого не змінює
Лавров наголосив, що російська сторона «повністю» прийняла пропозицію США. Навіть якщо припустити, що така пропозиція справді існувала, вона не могла породити зобов’язань без виконання внутрішньодержавних процедур обох країн. У Сполучених Штатах міжнародні договори вимагають схвалення двома третинами Сенату (стаття II Конституції США). У росії – ратифікації Федеральними Зборами. Жодного руху в цьому напрямку не було. А усні запевнення, тим паче такі абстрактні, не створюють ні прав, ні обов’язків.
Тут важливий момент: міжнародне право не забороняє державам обговорювати що завгодно. Але поки дискусія не втілена в текст і не пройшла національні процедури, це політичний піар, не більше. Спроба видати розмову за готову угоду – маніпуляція, яка не витримує навіть поверхневої юридичної перевірки.
Удари по Києву: коли «пауза» стає воєнним злочином
Лавров прямо сказав, що єдиний план – і далі систематично бити по Києву. Ця заява, зроблена публічно, має значення для міжнародної кримінальної юстиції. Навмисні напади на цивільне населення та цивільні об’єкти заборонені Додатковим протоколом І до Женевських конвенцій 1977 року, який є частиною звичаєвого міжнародного права. Римський статут Міжнародного кримінального суду (стаття 8) визнає їх воєнними злочинами. Коли глава дипломатичного відомства держави визнає систематичність таких ударів, він фактично підтверджує політику, яка вже кваліфікується як масштабне порушення гуманітарного права.
Цікаво, що одночасно Кремль час від часу згадує про «мирні переговори України та Росії». Це суперечність, яку юрист бачить одразу: не можна добросовісно брати участь у переговорах про мир, продовжуючи завдавати ударів, заборонених тим самим правом, на якому мав би ґрунтуватися мирний процес.
Чому переговори не рухаються з місця
З юридичного боку, для реального початку мирних переговорів України та Росії потрібна хоча б рамкова згода про припинення вогню, зафіксована в письмовому вигляді. Навіть тимчасове перемир’я без належної форми – крихка конструкція. А коли одна сторона відверто каже, що «нових ідей немає» і продовжує застосовувати збройну силу, це свідчить про відсутність наміру досягти врегулювання в розумінні статті 33 Статуту ООН – тієї самої, що закликає вирішувати спори мирними засобами.
Крім того, вимоги Статуту ООН про утримання від погрози силою або її застосування (стаття 2, пункт 4) нікуди не зникли. Вони порушуються щодня, поки триває повномасштабна війна. Будь-які розмови про «мирні переговори» без фактичного припинення агресії залишаються політичним фасадом, за яким немає юридичного зобов’язання.
Що каже практика інших держав
Світова історія знає чимало «усних домовленостей» між лідерами. І майже всі вони розпадалися миттєво, якщо не були закріплені письмово. Досить згадати Будапештський меморандум 1994 року – ось там був документ, підписи, але без ратифікації він так і залишився політичним інструментом, недостатнім для справжніх гарантій безпеки. У випадку з Анкориджем немає навіть такого меморандуму – лише слова.
Чи можуть «пацанські» замашки бути частиною дипломатичної традиції? Певна річ, у закритих переговорах політики часто використовують неформальну лексику. Але видавати її за повноцінну правову домовленість – це свідоме змішування жанрів. Юридичний результат вимагає формальностей, а вони якраз відсутні.
Тим часом офіційна позиція України залишається незмінною: жодних домовленостей без відновлення територіальної цілісності та виведення військ. Міжнародний суд ООН у своєму наказі від 16 березня 2022 року зобов’язав росію негайно призупинити воєнні дії, і цей обов’язок ігнорується. Отже, поле для справжніх мирних переговорів України та Росії поки що просто не існує: одна сторона грає за правилами, інша покладається на «рукопотискання» без жодної юридичної ваги.
А поки міністри називають це дипломатією «по-пацанськи», право продовжує фіксувати порушення – методично, без пауз і без риторики. Тож історія з «ударом по руках» залишиться хіба що цікавим прикладом для семінарів з міжнародного права про те, як не треба укладати мир.