Site icon Лук'янчиков Олег Адвокат

Мирні переговори з Росією: чому вимога відвести війська НАТО від власних кордонів знищує сенс домовленостей

Myrni perehovory z Rosiieiu

Мирні переговори з Росією, на думку голови спецкомітету з розвідки Сенату США Тома Коттона, перетворилися на фарс. Причина – вимога Кремля відвести війська НАТО від кордонів країн Альянсу. Республіканець назвав цю умову абсурдною і прямо сказав: доки вона стоїть на столі, домовлятися немає про що.

Здавалося б, звичайна політична заява. Але за нею стоїть цілком юридична проблема, і вона цікавіша за газетний заголовок. Бо питання не в тому, хто кому що сказав. Питання в тому, що взагалі можна вважати переговорами, а що – імітацією.

Що саме сталося

Том Коттон заявив, що Путін черговий раз довів: серйозно ставитися до миру через переговори він не збирається. “На цей момент подальші переговори – це фарс”, – цитують сенатора. Зупинити війну російський президент погодиться, за його словами, лише тоді, коли усвідомить, що перемогти не може.

Тут важливий момент: Коттон не пропонує нову формулу миру. Він фіксує юридично значущу річ – несумісність заявленої мети з реальними умовами.

Чому вимога про відведення військ – це не просто риторика

Війська НАТО стоять на території країн-членів Альянсу. Це їхні власні кордони. Вимога відвести їх “від власних кордонів” означає, що Росія претендує на право визначати, де яка держава тримає свої збройні сили на своїй же землі.

З точки зору міжнародного права це пряме заперечення суверенітету. Статут ООН, стаття 2(1), закріплює суверенну рівність держав. Стаття 2(4) забороняє погрожувати силою або застосовувати її проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави. Стаття 2(7) забороняє втручання у внутрішні справи.

Дислокація власних військ на власній території – це внутрішня справа. Нічия згода тут не потрібна. Відповідно, умова, яка вимагає такої згоди, з самого початку не має правової опори.

Право на самооборону і стаття 5

Далі. Стаття 51 Статуту ООН визнає невід’ємне право на індивідуальну та колективну самооборону. Вашингтонський договір 1949 року, стаття 5, перетворює це право на конкретний механізм: напад на одного члена Альянсу вважається нападом на всіх.

Логіка тут проста, як двері. Якщо країна не може сама вирішувати, які сили тримати на своїй території, стаття 5 втрачає сенс. Оборонний союз без права розміщувати оборону – це клуб із правилами, які можна скасувати ззовні. Абсурдність, про яку говорить Коттон, має цілком технічне пояснення.

Ще один бік: розширення Альянсу ніколи не було насильницьким. Кожна держава приєднувалася добровільно, за рішенням власного парламенту. Стаття 10 Вашингтонського договору прямо це передбачає. Суверенний вибір союзів – не предмет торгу на переговорах.

Будапештський меморандум: обіцянки та їхня ціна

Кстати, про гарантії. У 1994 році Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на запевнення у повазі до суверенітету та кордонів. Будапештський меморандум підписали Росія, США і Велика Британія.

Меморандум – не договір у строгому розумінні, і це часто стає предметом спорів. Але навіть як політичне зобов’язання він показує різницю між словом і ділом. Коли одна сторона переписує умови силою, іншій немає сенсу вірити в нові обіцянки.

Ось чому теза про фарс звучить не як емоція, а як юридична констатація. Переговори мають сенс, коли сторони виходять із рівності. Якщо ж одна сторона вимагає змін у чужому домі, це вже не переговори.

Віденська конвенція: договір під тиском

Тут варто згадати документ, який мало хто цитує в новинах. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, стаття 52: договір, укладений під загрозою сили або із застосуванням сили, є нікчемним.

Що це означає на практиці? Будь-яка мирна угода, підписана під дулом гармат, не матиме юридичної ваги. Її можна буде розірвати або оспорити. Отже, навіть якщо домовленості досягнуть, вони не будуть тривкими, бо не мають правової основи.

І це ще один аргумент на користь позиції сенатора. Справжній мир вимагає вільної згоди. Згода під примусом – фікція, яку право не визнає. Мирні переговори без такої згоди перетворюються на гру в слова.

Принцип добросовісності

Є ще один принцип, який часто забувають. Pacta sunt servanda – договори треба виконувати. Він закріплений у статті 26 Віденської конвенції. Але працює лише тоді, коли обидві сторони сприймають домовленість як зобов’язання, а не як паузу для переозброєння.

Історія вже показувала, як це буває. Мінські домовленості 2014-2015 років мали конкретні пункти: припинення вогню, відведення важкого озброєння, моніторинг ОБСЄ. Виконання було вибірковим. Результат відомий.

Тому коли сенатор каже про фарс, він фактично описує механізм, який уже спрацьовував раніше. Юридично це називається відсутністю добросовісного виконання.

Що змінює військовий тиск

Друга частина заяви Коттона – про те, що Путін зупиниться, коли зрозуміє: перемогти не вийде. Це вже не право, а стратегія. Але й тут є правовий вимір.

Міжнародне право визнає право на самооборону, але не визнає права на агресію. Стаття 8-bis Римського статуту прямо кваліфікує агресію як злочин. Тобто військовий тиск на агресора – не помста, а відновлення правопорядку.

Інша річ, що тиск має бути пропорційним і законним. Про це часто забувають у дискусіях. Але сама логіка – змінити розрахунки агресора – цілком відповідає правовій моделі.

Чому це важливо для України

Для нас ця дискусія не абстрактна. Будь-які мирні переговори з Росією стосуватимуться нашої території, наших людей і наших кордонів. І тут діє стаття 2(4) Статуту ООН у повному обсязі.

Позиція України завжди була одна: без повернення контролю над територіями не може бути мови про стійкий мир. Це не максималізм, а правова логіка. Держава не може визнати зміну кордонів силою, бо тоді втрачає сенс сама ідея кордону.

До речі, Стамбульське комюніке 2022 року теж варто згадати. Там були напрацьовані певні формули, зокрема щодо гарантій безпеки. Але вони не реалізувалися саме тому, що умови змінювалися на ходу.

Роль посередників і Гельсінський акт

Посередник у переговорах – не арбітр і не суддя. Він не може змусити сторону виконувати те, чого та не хоче. Максимум – створити майданчик і зафіксувати домовленості.

Гельсінський заключний акт 1975 року закріпив два принципи, які сьогодні звучать майже наївно. Непорушність кордонів – з одного боку. Право держав вільно обирати союзи – з іншого. Обидва діють досі, і обидва суперечать вимогам Кремля.

Практичний бік

Що з цього випливає для звичайної людини? Принаймні одне: не варто чекати швидких домовленостей. Право не працює автоматично. Воно працює, коли є механізм примусу або спільна воля.

Друге: будь-які мирні переговори з Росією треба оцінювати за конкретними критеріями. Хто підписує? На яких умовах? Чи є механізм контролю? Чи можна розірвати угоду? Якщо відповідей немає, це не мир, а пауза.

Третє: юридична позиція України міцна. Це не патріотична риторика, а факт. Статут ООН, Будапештський меморандум, Стамбульське комюніке, рішення міжнародних судів – усе це працює на нашу користь. Питання лише в тому, чи хтось готовий це застосовувати.

Тож кожну майбутню угоду варто перевіряти простим тестом. Чи містить вона механізм контролю, санкцій і відповідальності за порушення? Якщо ні – це не документ, а декларація. А декларації, як показав Будапешт, війну не зупиняють.

Exit mobile version