Мобілізація в Україні має стати жорсткішою, а система розподілу новобранців — справедливішою. Про це днями заявив командир батальйону «Вовки Да Вінчі» Сергій Філімонов. Він не просто кинув гучну фразу — він описав похмуру альтернативу для тих, хто зараз намагається уникнути призову. І ця картина змушує задуматися навіть найзатятіших скептиків.
Ви, можливо, чули десятки аргументів про те, чому варто піти до війська. Але коли командир, який щодня бачить реальні бої, каже, що у разі поразки України ухилянтам доведеться воювати вже за росію — це звучить геть по-іншому. Без пафосу, без абстрактних закликів. Просто суха констатація того, що війна не зникне, якщо від неї ховатися.
Що саме пропонує змінити Філімонов
Його вимоги стосуються не лише посилення мобілізації як такої. Він наполягає на двох принципових зрушеннях усередині армії. Перше — це прозорий і розумний розподіл людей по підрозділах. Адже нерідко трапляється так, що фахового інженера відправляють у піхоту, а людину з бойовим досвідом — на склад. Це не просто неефективно, це знижує довіру до всієї системи призову.
Друге — відповідальність командирів за втрати особового складу. Філімонов не уточнює всіх деталей, але посил очевидний: якщо керівник бездумно кидає бійців у м’ясорубку, він мусить за це відповідати. Це не про страх покарання, а про зміну культури ставлення до життя солдатів. Бо коли кожен командир знає, що за невиправдані втрати доведеться відзвітувати не лише перед начальством, а й перед суспільством, — рішення на полі бою стають виваженішими.
Коли говоримо про посилення мобілізації, варто розуміти: це не просто «збільшити кількість повісток». На думку комбата, це має бути цілий комплекс заходів, який унеможливить саботаж і водночас дасть людям впевненість, що їхній шлях до війська буде логічним і безпечним настільки, наскільки це можливо на війні.
Ухилянти і похмурий прогноз
Найбільш емоційний момент заяви — це попередження тим, хто вважає, що зможе відсидітися. Філімонов намалював три сценарії для тих, хто уникає служби зараз, у разі перемоги росії. Перший — бути вбитим. Другий — опинитися у в’язниці. Третій — воювати в російській армії, нападаючи на Польщу, Німеччину, Австрію.
Тут важливий момент: ці слова не є юридичним вироком чи точною аналітикою. Це радше спроба достукатися до здорового глузду через страх. Але страх цей не безпідставний. Історія знає чимало прикладів, коли окупанти мобілізовували місцеве населення для своїх воєнних авантюр. І українці, які зараз ховаються від військкоматів, можуть опинитися в ролі гарматного м’яса для чужої імперії.
Коли людина чує таке, у неї часто виникає захисна реакція: «Це маніпуляція, мене лякають». Але давайте на хвилину відкинете емоції. Якщо держава впаде, жодних прав, жодних гарантій, жодного «я ж не хотів воювати» не існуватиме. Окупаційна влада не питатиме вашої згоди.
Чому система розподілу має значення
Повернімося до ідеї прозорого розподілу. Уявіть, що вас призивають, але ви не знаєте, куди потрапите. Можливо, у підрозділ, де займаються дронами, а ви — програміст. Або навпаки — у штурмову бригаду, хоча ви все життя працювали бухгалтером. Така невизначеність і є одним із головних страхів, які штовхають людей до ухилянства.
Якби кожен призовник міг розуміти, що його навички врахують, мобілізація втратила б частину свого демонізованого образу. Звісно, війна є війна, і не завжди є розкіш вибирати. Але навіть мінімальна передбачуваність здатна зменшити паніку. Філімонов, як людина, яка керує батальйоном, чудово знає, як важливо, щоб кожен був на своєму місці.
Крім того, справедливий розподіл знижує соціальну напругу. Коли люди бачать, що «сина сусіда» взяли у тилову частину, а їхнього — у найгарячішу точку, виникає відчуття несправедливості. І це почуття часто експлуатують ті, хто закликає ухилятися.
Відповідальність командирів — не покарання, а турбота
Ще одна тема, яку порушив комбат, — відповідальність за втрати. Це не означає, що командирів треба негайно судити за кожного загиблого. Але якщо офіцер систематично ухвалює рішення, що призводять до невиправданих втрат, — це має стати предметом розгляду. І тут не йдеться про бойові ситуації, де жертви бувають неминучими. Йдеться про відверту недбалість або злочинну байдужість.
Уявіть, що командир посилає групу без належної розвідки чи підтримки, і люди гинуть. Якщо такі випадки повторюються, а він і далі лишається на посаді — це демотивує всіх інших. Бійці починають думати: «Моє життя нічого не варте для керівництва». А це прямий шлях до падіння бойового духу і, як наслідок, до нових ухилянтів.
Посилення мобілізації за таких умов виглядає не як примус, а як частина нової суспільної угоди. Держава каже: «Ми вас захистимо і навчимо, але ви маєте прийти». Командир каже: «Я відповідаю за вас перед вашими родинами». І навіть якщо це звучить надто ідеалістично, рухатися варто саме в цей бік.
Що робити зі страхом
Страх — це нормально. Ненормально — дозволяти страху паралізувати вас і штовхати на рішення, які в перспективі зроблять усе ще гіршим. Коли Філімонов каже, що «інших варіантів немає і вони мають іти воювати», він не відкидає людських переживань. Він просто нагадує, що реальність не пропонує нам легких шляхів.
Якщо ви зараз ховаєтеся, спробуйте чесно запитати себе: що буде з вами, якщо країна не встоїть? Відповідь, на жаль, невтішна. І мова не лише про вас особисто. Мова про ваших дітей, батьків, близьких. Ухиляння не рятує — воно лише відкладає момент зустрічі з війною, причому в значно гірших умовах.
Тож, можливо, варто поглянути на мобілізацію не як на покарання, а як на єдиний наразі спосіб зберегти себе і свою країну. І коли командир, який вже втратив на цій війні друзів і побратимів, говорить про зміни в системі, він робить це не для галочки. Він хоче, щоб ті, хто прийде завтра, мали більше шансів повернутися додому живими.