Суспільство кипить, влада мовчить, а територіальні центри комплектування працюють на межі нервового виснаження. Ось реальна картина мобілізації, яку ніхто не наважується чесно описати. Політики уникають прямих відповідей, чиновники перекладають стрілки, а військовослужбовці ТЦК залишаються сам на сам із проблемами, які створила не їхня система.
Коли ми говоримо про поповнення армії, зазвичай згадуємо рекрутинг, добровольців, іноземних легіонерів. Але давайте будемо відвертими: основний потік людей у військо йде через мобілізацію. І цей механізм тримається виключно на тих, хто щодня виходить на вулиці, щоб вручати повістки. Тих, кого суспільство дедалі частіше сприймає як ворогів.
Чому влада сховалась за спинами ТЦК
Тут важливий момент, який рідко озвучують публічно. Керівництво держави фактично самоусунулось від управління мобілізаційними процесами. Помилкові рішення, ухвалені на самому початку повномасштабного вторгнення, створили хаос, який тепер доводиться розгрібати на місцях. Але відповідальність за цей хаос чомусь несуть не ті, хто його спричинив.
Подивіться на інформаційний простір. Щотижня ми бачимо новини про напади на групи оповіщення. І це не просто якісь окремі інциденти. Один із останніх випадків взагалі вийшов за межі звичного: учасники нападу пройшли містом цілою ходою, демонстративно заявляючи про своє право не виконувати обов’язок перед Батьківщиною.
Кого в цій ситуації захищає держава? Точно не тих, хто забезпечує її обороноздатність.
Як виглядає мобілізація зсередини
Військовослужбовці ТЦК працюють у режимі, який складно назвати нормальним. Постійний тиск із боку суспільства, нерозуміння від цивільного населення, агресія, а іноді й відкрите насильство. І при цьому жодної політичної підтримки згори. Жодного чіткого сигналу: “Ми бачимо проблему, ми її вирішуємо”.
Натомість ми спостерігаємо дивну картину. Високопосадовці уникають коментарів про мобілізацію, як чорт ладану. Жоден політик не готовий вийти й чесно сказати: так, система працює погано, але люди, які стоять на вулицях із повістками, виконують свій обов’язок. Вони не винні в тому, що закони написані криво, а механізми контролю відсутні.
Коли востаннє ви бачили, щоб хтось із представників влади публічно захистив працівника ТЦК, на якого скоїли напад? Адже це не просто напад на людину у формі. Це прямий виклик державі, її здатності захищати себе.
Чому суспільство проти ТЦК, а не проти системи
Це, мабуть, найболючіше питання. Люди бачать вуличні конфлікти, відео в соцмережах, історії про “бусифікацію” і роблять висновок: винні ті, хто вручає повістки. Але проблема значно глибша.
Мобілізація як процес не має чітких, прозорих і зрозумілих правил. Немає нормальної цифровізації, хоча про неї говорять другий рік. Немає справедливого підходу до різних категорій населення. Одні можуть “відкосити” за гроші, інші отримують повістку просто на зупинці. І крайніми в цій несправедливості стають саме ті, хто стоїть на найнижчому щаблі виконавчої вертикалі.
Коли система не працює, суспільство завжди шукає винного. І знаходить його там, де найлегше — у формі, яка не може відповісти, бо не має на це повноважень.
Ціна, яку платять ТЦК за чужий хаос
А тепер давайте чесно. Сили оборони України досі тримають позиції не лише завдяки героїзму й техніці. І не лише завдяки добровольцям і контрактникам. Армія поповнюється тому, що мобілізація триває. Буквально на крові, нервах і здоров’ї військовослужбовців ТЦК.
Це не метафора. Люди, які працюють у територіальних центрах комплектування, вигоряють із шаленою швидкістю. Вони щодня стикаються з ненавистю, хоча просто виконують накази. Вони бачать, як держава, яку вони захищають, не захищає їх самих.
І найстрашніше: ця ситуація не має перспективи до вирішення. Бо поки влада не визнає проблему, поки не почне говорити чесно, нічого не зміниться. Мобілізація так і залишиться болючою раною на тілі суспільства, а ТЦК — цапами-відбувайлами.
Що потрібно змінювати просто зараз
Перше й головне: політична відповідальність. Хтось на найвищому рівні має взяти на себе управління мобілізаційними процесами й публічно пояснити суспільству логіку дій. Не через пресрелізи й зачитування з папірця, а прямим діалогом.
Друге: захист військовослужбовців ТЦК. Кожен напад на групу оповіщення має отримувати миттєву реакцію правоохоронної системи. І не формальну відписку, а реальне покарання. Суспільство має бачити, що держава захищає тих, хто виконує її функції.
Третє: прозорість і справедливість. Цифрові реєстри, чіткі критерії, зрозумілі процедури оскарження. Люди не повинні боятися, що їх “схоплять на вулиці”. Вони мають розуміти правила гри й бачити, що ці правила однакові для всіх.
Без цих змін будь-які розмови про ефективну мобілізацію залишаться просто словами. А військовослужбовці ТЦК продовжать бути заручниками системи, яку створили не вони, але розплачуватися за яку змушені щодня.